Млин

4.

– Дуже гарна, – промовив Терешко, – та моя Орися таки краща, більш земна, більш
справжня. А ця – як сон. Але гарний сон.
– Досить, – сказала стара – і видиво зникло.
– Візьми цю скриньку – може, знадобиться.
Подякував Терешко і за цей подарунок. А баба і каже:
– І я ж колись ох і гарною ж була !
Терешко з недовірою глянув на неї.
– Що ? Не віриш ? Важко повірити. Зачаклував мене злий Чорнохват. Вже сім віків
потворою живу на світі: жити важко і померти не можу. Якби хтось переміг чаклуна. Та
хто його переможе ?
– Я його переможу.
– Та куди тобі ! А втім … буває і таке. Але не варто із-за мене наражатися на небезпеку.
Та зараз про те не йдеться. У всіх казках неодмінно має три подарунки бути. От і ми не
будемо відступати від цього правила. Подарую я тобі пташку-вістунку. Куди захочеш,
туди й полетить і звістку про тебе подасть кому скажеш.
Подякував Терешко і знову за братів почав просити, аж йому сльози на очі
навернулися.
– От добра в тебе душа. Сім віків звікувала, а такого, як ти, не бачила. Брати тебе зумисне
напоталу звірині лишили, а ти їх жалієш. Ну, та добре вже, ходімо.
І пішли вони до двох високих камінних стовпів. Тут баба і сказала:
– А тепер обійди тричі довкола стовпа проти сонця і скажи: „Нехай той дурень ще на світі
живе”, а потім – довкола другого стовпа, промовляючи: „Нехай той непоштивий ще на
світі живе”.
Тільки зробив це Терешко, як обидва брати і стали перед ним, живі та здорові, та й ну
Терешка обнімати, дякувати та братом називати. А Терешко і каже:
– Кланяйтеся бабусі. Якби не вона, вік би вам так стояти.
Хлопці лише скоса на стару глянули.
Тут-таки зібралися й рушили далі. Йдуть, про пригоди розказують. Аж старший і
каже:
– От би зараз хоч шкориночку хліба.
А середульший додає:
– Правда, правда. Ну, хоча б малесенький кусник. Так їсти хочеться.
– Хліб у нас, хвалити Бога, є, – сказав Терешко.
Посідали, з”їли по шматку, а старший брат і каже:
– Досить, хлопці. Дорога далека. Ще їсти захочемо.
– Їжте, браття, – каже Терешко, – у мене ще є.
От пішли вони далі. Аж приходять в одне село. А там сум і плач стоїть. Засуха і
палючі вітри весь урожай згубили. Голод в селі.
Почув таке Терешко – і до найстаршого: збирай, мовляв, людей.
– А навіщо ? – питає той. – Чим ви можете їм зарадити ?
– Та чимось уже зарадимо, збирай, – каже Терешко.
– Що ти надумав ? – брати питають.
– Самі побачите.
І незабаром почали сходитися люди. Худі та сумні, декотрі з дітьми. А Терешко все
хліб з торби дістає та всім роздає. Спершу тіснява зробилася, але Терешко сказав, що
хліба всім стане: хто скільки захоче, стільки й матиме.
Брати надивуватися не могли:
– Скільки там у тебе в торбі того хліба ? З вигляду ж така невеличка.
Посміхається Терешко та все хліб роздає.
– Зупинися, навіжений, – сказав старший брат.
– Ти здурів, – докинув середульший.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − five =