Млин

2.
справа куди гірша. Я таланту ніякого не маю. Ну, там на конях розуміюся, до майстру-
вання схильний. Тільки маю я одну біду: у мене дві праві ноги.
– Як це ? – не повірив Штукар.
– А ти приглянься до моїх черевиків: куди у них носи дивляться. Тепер бачиш ?
– Та бачу. Аж чудно.
– Ото ж бо й є, що чудно. А люди не люблять щоб було чудно. От батькові і набридло
купувати мені по дві пари взуття.
– А навіщо тобі дві пари ?
– Та як навіщо ? Два правих черевики чи чоботи я взуваю, а два лівих батько на горище
закидає: жаль викинути, бо нові. Знаєш, скільки їх там вже назбиралося ? А тут ще одна
стара знахарка сказала, що стану я щасливим тоді, коли зустріну чоловіка, у котрого бу-
дуть дві лівих ноги. Може й десь є такий чоловік. Та як ти його зустрінеш ? От батьки
і вирішили, що нема чого мені вдома сидіти та людей дивувати. Треба йти того лівоногого
чоловіка шукати. От і виходить, що я ще нещасніший за тебе.
– То ходімо разом. Удвох воно, якщо не легше, то зате якось веселіше.
– То й ходімо.
– А як же ж мені тебе називати ?
– Та так, як у селі прозивали – правоногий. Було у мене колись ім”я Семен – гарне ім”я, та
я з роками вже його й забути встиг. Правоногий !..
От і пішли вони вже вдвох. Підвечір спека трохи спала. Йти стало легше. Птаство
обізвалося, перепели в житах запідпадьомкали. Наближалися до якогось села. Увійшли в
невеличкий лісок. Коли чують – хтось кричить, на поміч кличе. Прислухалися – так і є,
чоловік якийсь кричить не своїм голосом.
– Чи підемо ? – питає Правоногий.
– Та треба, – каже Штукар. – Бо то комусь, видно, вже дуже зле, якщо він так кричить.
Може, звір кого зранив, а може ще що.
Пішли на голос. І незабаром угледіли чоловіка, що був міцними мотузами прив”я-
заний до дуба.
– Ого ! – здивувася Штукар. – Хто ж це так тебе ?
– Ой, люди добрі, – зрадів прив”язаний, – сам Бог надіслав Вас, аби Ви мене порятували.
Напали на мене розбійники. Пограбували мене, позбиткувалися наді мною та й
прив”язали до дуба. Думав, що пропаду вже, та Вас Бог надніс. І спраглий я, і голодний,
і руки мліють, і ноги від мотузів болять.
Не засумнівавшись ні на мить у щирості чоловіка, відв”язали його хлопці, нагодували і
напоїли. А треба Вам знати, що був то не покривджений розбійниками чоловік, а
страшний злодій, котрий вже так людям набрид своїм безкарним злодійством, що вони,
не надіючись більше, що закон злодія покарає, бо від суддів злодій вміло відкуплявся,
взяли та й прив”язали його до дуба: нехай хоч і згине, то й жалю не буде. Але, як у народі
кажуть, лихе не гине. Злодієві і тут поталанило. Вирятували його хлопці та й із собою
в дорогу покликали. А тому того тільки й треба. Відразу й погодився, думаючи:
„От добре. Може, мандруючи з ними, я й поживлюся чим”.
От пішли вони утрьох. Ідуть та й ідуть. Потомилися вже, зголодніли, вже й ніч
на плечі лягає. Все ніяк до села не дійдуть. Вже ж і бачили його, і ніби близенько було
зовсім, а ніяк до нього дійти не можуть. Нарешті таки добрели. А де село, там, звісно,
і корчма. Це тепер називаються бари та кафе – слова все чужоземні та не наші. А колись
називалося все дуже просто: шинок або корчма. От до такої корчми і прибилися наші
подорожні та й стали проситися, аби корчмар дозволив їм переночувати та дав що-небудь
повечеряти.
– А я зможу розважити твоїх гостей, показуючи всякі штуки, – пообіцяв Штукар.
– Е, – каже корчмар. – За твої штуки вони мені більше не заплатять. А коли не заплатять,
то який мені резон вас годувати ?
Але підпилі люди до всяких розваг дуже охочі. Почули вони про таке та й давай корчмаря
сварити та дорікати йому.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 1 =