6.

непривабливому вигляді. Хіба ось як зробимо: ти кидай свої лінощі, берися за якісь
справи – в і принців, напевно ж, є справи – батькові допомагай чи що, а ми з братами
підемо в дорогу. Будемо в своїх потребах іти, то й у твоїй справі зайдемо, дівчину тобі
посватаємо.
– Ото добре, – зрадів принц, – а я вас чекатиму.
Щасливий король дав Терешкові мішок золота, подякував усім разом та й з почестями
провів їх у дорогу.
От ідуть вони далі. Брати все частіше про щось перешіптуються. Заздрять, видать,
Терешкові, що у нього все так добре виходить.
– Бачиш, і золото дурнісінько заробив, – сказав старший брат.
– Ні за що ! Як з неба впало ! – додав середульший. – І нащо воно йому, те золото ?
– Та почекай трохи, то і золото наше буде, і Орися. Чув я, що десь тут неподалік злий
чаклун живе, перехожих до себе заманює. І ще ніхто від нього не повертався.
– А ми ?
– А ми що, і справді на дурнів схожі ? Нехай до нього Терешко йде. Але треба нам спершу
ту дівчину із скриньки виманити. Без Терешка ми з тим не впораємось.
– І що ми з нею будемо робити ?
– Ти таки і справді дурень ! Коли вона буде танцювати, ми просто зловимо її, і нехай вона
за одного з нас заміж вийде, а другому Орися дістанеться. І золото навпіл поділимо. Ото і
все. А Терешко нехай собі живе у чаклуна.
Аж тут і палац завиднів – темний, страшний, потрійною стіною обнесений.
– Ну, Терешку, тобі в розвідку йти: ти ж таки у нас найрозумніший.
– То й піду, – спокійно сказав Терешко. І вже було рушив до воріт.
– Стривай, – брати в один голос. – Ти нам спершу ще раз ту дівчину покажи. Дуже вже
гарно вона танцює.
– То й гаразд. Покажу. Бо ж і справді гарно.
Відійшли від страшного місця у пишний видолинок. Дістав Терешко свою скриньку –
і небавом дівчина з”явилася. Тут, серед трави і квітів, вона здалася ще кращою. І раптом
за знаком старшого обидва брати кинулися до дівчини і хотіли вже її зловити, та тут-таки
й попадали, мов струмом вражені. Музика стихла, а дівчина так і стояла серед видолинка.
– Пробач мені, красуне, – тихо мовив Терешко. – Це не з моєї волі.
– Знаю, – почув хлопець її тихий голос. – І не з своєї волі я стала танцівницею. Потрапив
мій батько у рабство до чаклуна Чорнохвата – он бачиш – його палац видніється – і мушу я
з”являтися на поклик музики і тішити людей, хоч самій зовсім не весело. Єдина втіха, що,
хто до мене доторкнеться, то той і згинути може. Допоможи швидше своїм братам, якщо
можеш, бо пропадуть.
– А ти ?
– А мені скажи: „Досить” – і я зникну.
– А може тоді викинути ту злощасну скриньку ?
– Ні, чаклун нову змайструє.
– А як же допомогти тобі ?
– Не знаю. Треба перемогти чаклуна: хоч силою, хоч розумом. Прощай ! Відпусти мене.
– Досить, – сказав Терешко – і дівчина зникла.
Глянув він на своїх братів, що непорушно лежали на траві, дістав свій вишитий
рушник, що добра дівчина подарувала, та й почав ним братів своїх обтирати. І сталося
диво: брати відкрили очі.
– Ну і спав же я, – здивовано сказав старший.
– А де це ми ? – спитав середульший.
– Ми поблизу палацу чаклуна Чорнохвата. Ходімо до нього.
– Ти що, здурів ? – обидва в один голос.
– Ходімо звідси скорше.