Млин

16.

у мене небагато, господарки ніякої,хіба що кіт-приблуда. А Терешко, як жив-здоров назад
вертатиметься, то мою хижу не обмине: полагодити обіцяв. А ти ж його знаєш: він вже
слово своє держить.
Погодилася Орися. А що їй ще лишилося ? Додому повертатися не можна: там
Терешкові брати чіплятимуться. А йти далі – і справді з Терешком розминутися можна.
То й залишилася.
Живуть собі. Про Терешка згадують. Орися бабі поратися допомагає. Воно, коли
звикнути, то не така вона вже й страшна. А коли стара розповіла їй свою історію,
то Орися й зовсім до старої серцем прикипіла. Живуть собі – Терешка дожидають.
Аж одного дня пташка-вістунка прилетіла, на віконце сіла та й защебетала:
– Чи готові з обідом ? Бо Терешко їде. Гарний та багатий, вже недалечко від хати. Та ще
й гостю з собою везе !
– Ой, лелечко ! Ой, матінко ! Мій Терешко !
– Так чого ж ти плачеш ?
– Ой, ненечко, не сам їде – певно, ту танцівницю з собою везе. Ой, правду ж мені брати
казали, а я їм не вірила.
– Та схаменися, молодице, – аж розгнівалась стара.
– Та хіба ж ти свого чоловіка не знаєш, що так йому віри не ймеш ? Не сам їде, бо, певно,
порятував когось з біди.
– Ой, лишенько моє ! Та чого ж він багатий ? Звідки в нього те багатство взялося ? Ой,
певно-таки правду мені брати казали, а я їм не вірила.
– Цить, кажу тобі, – аж крикнула стара. – Хіба можна по такій довгій розлуці чоловіка
сльозами зустрічати ?
Аж вже й Терешко під”їхав. Вибігла тут стара, а за нею й заплакана Орися. А
Терешко, як побачив, то так і кинувся до них. Старій руки цілує, до Орисі припадає:
– Чому у тебе, моя квіточко, роса на очах ? Чи скривдив тебе хто, моя лебідочко ?
– Ніхто мене не скривдив. Та скажи перше, що то за дівчину ти з собою привіз ?
– Та це Маруся. Ой, я пак і забув. Ходи сюди, Марусю.
А Маруся стояла ні в сих, ні в тих, ніким не привітана, чужа. Всім вона байдужа – і
сльози їй на очі навернулися. І позаздрила вона Орисиному щастю.
– Стоїть, дурна, – думала Маруся. – Та кидайся скорше до свого коханого, та обніми його.
А Терешко вже кликав її.
– Ходи, Марусю. Я потім вам про неї розкажу. О, вона мені так допомогла. Якби не
вона …
– Годі тобі, – зупинила дівчина. – Якби не я, то сам би впорався.
– Орисечко, пташечко, чи не рада, що я повернувся ? Чи, може, за цей час другого собі
нагледіла ?
– Та ні, не нагледіла. А казали твої брати, що в тебе там танцівниця є. То це, може, й вона ?
– І ти їм повірила ?
Тут Маруся не втерпіла:
– Та він так тебе любить, що й нікого на світі більше не бачить.
– Ну, та ходімо вже до хижі. Хіба ж можна гостей, та ще й здорожених, під порогом
тримати ? – втрутилася нарешті стара.
– Ой, не можу ще у хижу, – сказав Терешко, – є ще у мене одна пильна справа.
– По-моєму, найпильніша справа зараз – гарячого борщу з”їсти, – заперечила стара.
– Ні, бабусю, є ще одна … А скажіть-но мені, де тут у вас вікове дерево росте.
– Та ледве чи не всі вони тут вікові. Та найстаріший он той дуб … Бачиш, он там, на галяві
росте.
– То дайте мені сокирчину. Я пам”ятаю, вона там під лавицею лежить.
– Та хіба ти приїхав сюди вікові дерева рубати ? То такою сокирчиною не зрубаєш. Ось не
вигадуй, Терешку, та ходім найперше до хати. Хоч ти, Орисю, щось йому скажи.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + fourteen =