Млин

2.
– У вежу її ! – крикнув змій.
І звідки не взялися слуги – і підхопили Оленку та й понесли на високу вежу.
Там, на самій вершині, була маленька кімнатка. Отут і мала сидіти Оленка і чекати на
свою долю. Їсти їй приносили якісь потвори, а кожного дня заходив сам змій і питав, чи
не передумала вона. Одного разу, коли Оленка дуже вже його розсердила, він обернув її
на жахливу потвору, та ще й велів по кімнаті дзеркала порозвішувати, щоб бачила себе
дівчина і від того щоб посилювались її муки. Пішов змій. Заплакала Оленка.
– Ну як же можна на таку потвору дивитися цілий день ? Краще б я осліпла !
Пожалів Оленку павук: він почав старанно працювати. Працював цілий день, а на другий
глянула Оленка – нема дзеркал: всі засновані павутинням. Подякувала дівчина працьо-
витому павуку, сіла ближче до маленького віконечка та й почала дивитися. Внизу плюс-
котіло море, над морем літали чайки. Затужила дівчина, заплакала:
– Ой, чаєчко-літаєчко ! Ти далеко літаєш, бачиш мою матінку, бачиш мого батенька,
бачиш моїх братиків, бачиш мого милого-чорнобривого. А я тут сиджу, світом нуджу.
Передай ти їм, моя рідная, що я у неволі, бідная.
Підлетіла чайка до самого віконця. Здавалось, хотіла почути слова дівчини. Та хіба ж
почуєш за диким ревом моря, що розбиває о скелі свою хвилю ?
А тим часом в оселю, де сумували Оленчині рідні, зайшла старенька бабуся. Вона
попросила напитися води та й почала розпитувати, чому вони всі такі засмучені.
Розказали вони бабусі про своє горе. Підкликала вона старшого брата і сказала:
– Жаль мені вас, бо горе ваше велике. Полонив страшний чаклун вашу Оленку. Хочеш її
побачити ?
Звичайно, він захотів побачити свою сестру.
Бабуся протягнула йому чарівне дзеркало.
Він відсахнувся і закричав:
– Брешеш, стара відьмо ! Це не моя сестра !
– Ну вже вибач, хлопче. Я дожила до сивого волосся, але таких кривдних слів ще ні від
кого не чула. Годилося б тебе покарати, але я розумію, що в тій потворі важко впізнати
красуню Оленку.
Тоді підкликала вона другого брата і дала послухати йому дзеркало, приклавши до
його вуха другим боком. І хлопець почув Оленчин голос:
– Чаєчко-літаєчко ! Ти над морем літаєш, бачиш мою матінку, бачиш мого батенька,
бачиш моїх братиків рідненьких, бачиш мого милого-чорнобривого …
– Вона ! – закричав хлопець. – Де вона ? Як її врятувати ?
– Бачиш, який ти молодий та запальний. То тільки казка швидко розповідається, а справа
не швидко робиться. Треба Оленці звісточку передати, бо вже дуже дівчина у великому
горі. А самим треба добре подумати, як злого змія-чаклуна перехитрувати. Найперше
покличемо чаєчку-літаєчку. Дай-но чогось їстівного для неї.
Хлопці кинулись, принести хліба, круп всяких, а стара почала сипати покорм та й
кликати по-чаїному. Спершу прилетів великий чорний ворон, але стара прогнала його із
словами:
– Сюди тебе не кликано, для тебе тут не готовано.
І ворон полетів геть.
Потім прилетіли ластівки, але і їх баба не підпустила до корму:
– Не вас кликано, не для вас готовано.
Аж нарешті прилетіла чайка. Баба почала її годувати і у неї питати:
– Ой, чаєчко-літаєчко, далеко літаєш, багато знаєш. Чи не бачила ти часом, де тримає змій
красуню Оленку ?
– Та як же мені не знати ! Ховає він її на своєму острові у високій вежі. Плаче бідна
дівчина, світом нудить, а змій хоче її зі світу звести, якщо не стане вона його дружиною.
– А видать, що не стане, – сказала стара.
– Та де ж пак ! – сказала, що радше зі світа піде.
– То чи не погодишся передати їй звістку ? – запитала баба.
– Та хіба ж я коли-небудь відмовлялася допомогти у добрій справі ?
Одного разу, коли Оленка після змієвих відвідин сиділа біля свого віконця, до неї
раптом влетіла чайка і опустила клаптик паперу. Ох, як же зраділа дівчина ! Це була
звісточка від її рідних. Вони її знайшли, вони її люблять, вони їй допоможуть.
І Оленка почала діяти так, як її було навчено. Коли наступного дня прийшов змій,
дівчина сказала:
– Бачу, що нікуди мені не дітися: мушу я вийти за тебе заміж.
Зрадів змій, ледве не затанцював на своєму зміїному хвостищі.
– Давно б так ! Побіжу запрошувати на весілля. Ну й позаздрить мені Кощій !
– Почекай, – зупинила його Оленка.
– Що ще ? – незадоволено рикнув змій.
– Та я ще мушу собі весільну сукню пошити.
– Дурниці ! У мене тих суконь буде за мить скільки захочеш. Ей !
– Стривай, – зупинила його дівчина знову.
– У нас звичай такий: наречена сама собі весільну сукню і тче, і шиє, і вишиває. От і я не
відступлюся від звичаю.
Змій подумав, що можна й почекати трохи, аби лиш не довго. У дівчиська примхи, ну,
та вже добре. Мусить же і він поступитися якоюсь дрібницею.
Сіла Оленка за шиття. Принесено їй шовку небаченої краси, заполочі, серпанку,
срібних та золотих блискіток. Дівчина ніби й веселенька. А сама все на море поглядає: чи
не летить чаєчка з доброю звісткою. Змій кожного дня навідується: додивляється як іде
робота. А Оленка до нього:
– Поверни мені мою вроду, бо як же я маю собі сукню приміряти: я у тому убранні ще
потворніша. То як же я маю знати, що мені до лиця ?
Довелося змієві і на цей раз поступитися.
– Ну, – думає змій чаклун, – мені лиш би до весілля, а там я їй покажу.
А вдома на цей час також готувалися.
Керувала всім старенька бабуся, що прибилася якось до Оленчиного дому. Ви вже, певно,
здогадалися, що не проста то бабуся була, а чаклунка, але чаклунка добра. Є такі на світі,
особливо в казках. От саме та бабуся і нарадила.
– Треба, – каже, – сітку виплести, та велику-превелику і міцну-преміцну.
– А де ж таких ниток взяти ? – цікавляться люди.
– Є такі нитки, міцніше від яких немає нічого. Це павутиння.
Ніхто їй не повірив, але всі змовчали, бо вже не раз пересвідчувались, що у неї
світлий розум. Побрали жінки кошики та й подалися в ліс павутиння збирати. Майстрині
розбирати його на тоненькі волокна, а вже з них сукали і справді міцну нитку. А вже з
тої нитки рибалки сітку плели, величезну, від землі до неба. Клопітка то була робота, але
дуже необхідна. От нарешті сіть готова. Просочили її спеціальною сумішшю, щоб не
зайнялася від змієвого вогненного дихання. Розтягнули сіть молодці – самі здивувалися,
яка вона була велика та міцна. Нижню її частину міцно закріпили на землі, а верхню – на
найвищих горах, що сягали хмар. Та й почали чекати змія. Сторожу довкола поставили,
щоб ніхто часом тією дорогою не проїхав … Сам Іванко з Оленчиними братами за всім
наглядав.
А Оленка сидить у своєму полоні, звістки чекає, а її нема та й нема. Кожен день їй
роком стає, а тут змій приспішує, не терпеливеться. Оленчина сукня вже давно готова, та
дівчина все щось вигадує та прикраси нові чіпляє. Нарешті змій втратив усякий терпець:
– Досить вже. І так гарно. Завтра весілля.
Та й пішов.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × three =