Млин

6.
І де не взялися два вояки і попід руки вивели Семена. Він пручався, впирався, але що його
сила проти дужих вояків ?
Тепер король глянув на Данилка.
– Підійди ближче, хлопче, – сказав лагідно.
– Пробач, що заставив тебе чекати. Мені дочка про тебе розповідала. Скажи, якої ти
хотів би нагороди ?
– За що ? – тихо спитав Данилко. Король навіть знітився.
– Ну … за твоє добре серце, за твоє благородство і за те, що ти любиш квіти.
– Все це не вартує нагороди, бо це не подвиг. Такою має бути кожна людина. А що квіти
люблю … Коли квітка зацвітає, та, котру ти сам виростив, – то це вже і є нагорода.
– А ти, виявляється, й розумний. Я радий, що ти нарешті взявся за навчання. Ну, гаразд.
Нехай це буде не нагорода, а подарунок, здійснення твого бажання. Скажи, чого б ти
найбільше хотів ?
Очі в Данилка загорілися.
– Я хотів би … аби в мене був великий сад. Не звичайний сад, а такий, щоб у ньому росли
найдивовижніші фруктові дерева, такі, яких ніколи ще ніхто не бачив. А ще в тому саду
будуть квіти. Багато всяких квітів. Особливо троянд.
Очі в хлопчика загорілися, в них з”явився дивний блиск далекої мрії.
– Добре. Буде тобі сад. А ти будеш найкращим в світі садівником і квітникарем. І ти про
те ніколи не пошкодуєш. Але не думай, що все це дістанеться тобі просто так, за помахом
чарівної палички. Будеш, голубе, працювати в поті свого чола. Бо людина цінує
по-справжньому тільки те, що вона заробила власною працею. А вчитися однак треба.
– Я буду вчитися. Я вже трохи підтягнувся.
– Знаю. А тепер іди з моєю дружиною і дочкою. Вони тобі покажуть столицю нашого
королівства.
Данилко вийшов разом з Олею і Вірою Іванівною. Якщо Оля і справді була схожа
на принцесу навіть у своєму щоденному житті, то Віра Іванівна нічим не нагадувала
королеву. Вона була зовсім звичайна, і в школі, і зараз.
– Як же це ? – питав зачудований Данилко.
– Тільки в школі про те ні слова, – застерегла Оля. – А зараз … розумієш … мій батько
дуже добрий, але іноді аж занадто суворий. Ми мусимо врятувати Семенка.
– Так, так, діти, – втрутилася в розмову Віра Іванівна. – Йому треба допомогти. Я думаю,
він сьогодні багато чого зрозумів. Шкода хлопця.
І вони пішли до Трояндової вежі. Вежа була на високій крутій скелі. Сторожі ніде не було
видно.
– А де ж сторожа ? – спитав Данилко.
– А її нема, – сказала Оля. – Семенка стережуть троянди. Це найнепідкупніші сторожі.
Спробуй пройти. Бачиш, які у них колючки ?
Троянди стояли суцільною високою колючою стіною. Данилко, як не вдивлявся, не
знайшов між ними найменшої стежки.
– Ого ! Оце так сторожа ! – здивувався хлопчик.
– Зараз я спробую, – сказала Оля і підійшла до троянд.
– Будь біля мене, – тихо покликала Данилка.
– Дайте пройти, – наказала вона суворо. – Хіба ви не бачите, що я – принцеса ?
Троянди розступилися і зробили широкий прохід, пропускаючи дівчинку. Данилка Оля
тримала за руку, але квіти зімкнулися, не пропускаючи його.
– Це мій наречений, – сказала Оля і навіть не зашарілася. Зараз було не до того. Вони
пройшли у вежу. На купі трави приречено сидів Семен. Він розгублено дивився довкола
і, здається, був немало здивований, коли перед ним прямісінько з колючої стіни з”явилися
Оля і Данилко.
– Вставай, – сказала дівчинка, – нам треба скорше звідси йти. Якщо ти навіть трохи
поколешся, то, думаю, це не біда. Головне – встигай за нами. І ти, Данилку, не відстань,
бо залишишся тут замість Семена.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 2 =