Млин

СЛІПИЙ ДОЩ

І У небі, на найбільшій темній хмарі, жила собі Дощовиця. А у неї було аж сім дощів-
синочків і одна донька Злива. Перший дощ – весняний та дзвінкий, ніби на струнах
виграє, тому й прозвали його Дзвінкострун. Другий дощ – Грозовик, що по небу громи
свої розпускає, поганяючи їх блискавицями. Третій дощ – Шепотун, літній шепітливий,
заспокійливий, під котрий так солодко дрімається, коли робити нічого. Четвертий дощ –
Жнивовик – найбільш небажаний, бо люди саме урожай збирають. П”ятий дощ – осінній
та холодний, іноді навіть з мокрим снігом, коли й з хати виходити не хочеться. Тому й
прозвали його Сніговик. Шостий дощ – Мжичник – не дощ, а так собі, морока одна. Та
найулюбленішим був найменший синок Дощовиці – дощ, котрого люди називали
Сліпим – веселий, літній, теплий, після нього гриби з-під землі виходили, тому ще його
називали Грибним дощем. Кожен дощ знав своє діло, кожен приходив до людей у свій
час. А от найнебажанішою була донька Злива – одне лихо від неї. Мама-Дощовиця
намагалася тримати її вдома, під суворим наглядом, та коли мами часом не було, тоді
донька-пустотниця всі запаси води виливала прямісінько на голови людям і на землю з її
статками.
Отак всі і жили на одній великій хмарі, аж поки одного разу злий Градомет не
побачив Зливу. Дуже все вона йому до смаку прийшлася, і захотів він її посватати.
– Не можу я її заміж віддати, – забідкалася мама-Дощовиця. – За нею увесь час дивитися
треба, аби людям біди не накоїла.
– Нічого, – злісно засміявся Градомет, – ми з нею удвох такого наробимо, що довго нас
пам”ятатимуть оті мізерні істоти, що називають себе людьми.
Зажурилася мама-Дощовиця: це ж таких двох докупи звести – то й справді біди не
оберешся. Скликала вона всіх синів своїх і стала з ними раду радити. Весняний дощ
Дзвінкострун безжурно сказав:
– Та що його журитися ? Нехай собі. Віддамо нашу непутящу сестру – мороки менше буде.
Нехай там собі з Градометом роблять, що захочуть.
Грозовик сказав:
– От як візьму я пару блискавиць та як зажену її аж за край землі разом з її безпутнім
нареченим – буде тоді знати.
Літній шепітливий дощ тихо сказав:
– Заспокойтеся. Чого хвилюватися ? Поспали б краще трохи.
Дощ Жнивовик зашумів, засміявся:
– Весілля – це ж прекрасно ! А головне – весело ! Ох, і погуляємо ! А чого нам про тих
людей журитися ? Нехай вони самі про себе журяться.
Осінній та холодний дощ байдуже сказав:
– А мені однаково: нехай собі збиткуються над тими людьми, скільки хочуть.
А Мжичник нічого не сказав.
Тільки найменший Сліпий дощ, що дуже любив людей, зажурився не на жарт. Йому
було зовсім не байдуже, що можуть накоїти Градомет зі Зливою. Він згадував, як люди
радо вибігали йому назустріч, і навіть діти не ховалися, а стрибали і вигукували:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − 5 =