9.
– Сідайте. От каша домліває та чебрецевий напій щойно заварила.
– Кашу давайте, а напій пийте собі самі. З казок вже знаємо про ваші витівки.
Бабище захихотіла, наче щось забулькало у величезному казані, і подала хлопцям гарячу
кашу. Хлопці накинулися на неї, що аж стара здивувалася.
– О, видно, дуже ви наглодувалися. Чи ви завжди так їсте ?
– Та ми, бабусю, які до їжі, такі й до роботи. Але дуже вже у вас, бабусю, каша смачна. Я б
ще від оної миски не відмовився. Та й, думаю, мій приятель також.
Баба захихотіла і підклала хлопцям ще. А коли вже вони наїлися, Штукар спитав:
– А чого це ви, бабусю, живете у бідності такій ? Та й хатинка ваша похилилася, так і
гляди – завалиться колись. У дощ, видно, протікає.
– Ох, – зітхнула стара. – Ти перший, хто пожалів мене. Бачиш, в яких умовах я живу: ні
тобі пенсії, ні тобі соціальної допомоги. А жодна казка без мене не обходиться. Працюю
і вдень, і вночі. А мені, між іншим, вже триста літ.
– Так … це вік ! Але ви на свої роки не виглядаєте, – злукавив Штукар.
– А все тому, що я в лісі живу, на чистому повітрі. Та ще трав”яні відвари та настоянки
п”ю. А ще, щоб ти знав, я спортом займаюся.
– Ого ! Невже спортом ? Це у триста літ !
– Аякже ! Я і бігаю, і літаю. І це при всякій погоді. Але слухай, хлопче, ми з тобою розмов-
ляємо. А чого твій товариш мовчить ?
– Та він, бабусю, зроду такий мовчазний. Та ще сором”язливий дуже. А перед жінками
він взагалі ніяковіє. Та ви не зважайте.
– А я, між іншим, могла б йому дещо цікаве розказати.
– А ви розкажіть, бабусю.
– Що він правоногий, те я відразу помітила.
– Стара карга, – тихо буркнув Правоногий.
– Що він сказав ? – спитала Баба Яга. – Я щось не почула.
– Та це він сказав, що ви дуже розумна і спостережлива.
– Так, звичайно, око в мене ще добре бачить, а розум … О, про мій розум всі в лісі знають.
– Ми це помітили, бабусю. То що ви про мого товариша нам розказати хотіли ?
– Та, в лісі живучи, я іноді ворожінням бавлюся. Та ворожити тут нікому. Хіба часом
відьмак Харлампій забіжить. То твій товариш, якщо я його не з”їм, великим чоловіком
стане.
– Ну, я думаю, покладаючись на ваш великий розум, що великого чоловіка ви їсти не
будете.
– То я ще подумаю. Незабаром, якщо я його не з”їм, він зустріне свого побратима – лівоно-
гого. Отоді в них ноги вирівняються: в обох буде і ліва, і права. Але свої теперішні два
правих черевики нехай нікому не віддає і не продає, яку б йому ціну за них не давали. Бо
то черевики не прості. Коли в нього ноги вирівняються, нехай стукне черевиком об
черевик – і буде в них повнісінько золота і коштовностей всяких. Отоді він заживе. А
побратимові своєму, лівоногому, нехай ту таємницю дочасно не розкриває, бо все
пропаде. Як продасть лівоногий свої черевики, то буде дурнем, от і все.
– Скажіть, бабусю, – нарешті заговорив Правоногий, – а чому я таким народився – з двома
правими ногами ?
– Скажу. Чому не сказати ? Скажу. Ти народився у зимову хвищу, як то кажуть, у
горобину ніч. Тоді саме відьмак Харлампій по світу на кочерзі літав та забавлявся собі. От
він, забави ради, одній дитині начаклував дві лівих ноги, а другій – дві правих. А чаклунка
добра і краси те спостерегла. Його чарів вона змінити не могла, але й свого докинула. Це
саме те, про що я тобі вже казала – про таємницю твоїх черевиків. Гляди ж, не продавай
їх, не спокусися на гроші, бо втратиш більше.
– То це, значить, від неї, від чаклунки добра і краси ? – здивувався Правоногий.
– Так, це від неї.
І раптом, і це вже було зовсім несподівано, бабище заплакала. Великі сльози текли по її
зморшкуватому лиці і ховалися десь аж на коміром.