Млин

2.

– Це я, Максимко.
– А що тобі потрібно ?
– Та … нічого. Я просто хотів знати, що там за тими дверима.
Раптом у дверях відчинилося непомітне маленьке віконечко, і на Максимка глянули
лагідні карі очі старенької жінки. В її обличчі Максимко вгледів щось дуже знайоме. Так,
вона, та жінка, чимось була схожа на Максимкову маму, тільки була значно старша. А
може, це була його бабуся ? Але про бабусю мама йому нічого не говорила, у нього не
було бабусі. Як це не було ? Зовсім не було ? Такого не буває. Мусила ж і в Максимка
бути бабуся. А жінка якийсь час мовчки дивилася на хлопчика, а потім спитала:
– Скільки тобі років ?
– П”ять, – ще й для переконливості руку показав – всі п”ять пальців.
– Читати ще не вмієш ?
– Букви я вже майже всі знаю, але щоб читати – ще не вмію.
– Нічого, навчишся. Та ти, я бачу, допитливий.
– От і вуйко Іван так каже. А мама мене сварить та й сварить. Вона вважає, що я вже аж
занадто допитливий. Все допитуюся та й допитуюся. А хіба таке буває, щоб занадто ?
Жінка посміхнулася.
– Це твоя мама просто втомлюється на роботі, їй важко, а тут ще й на твої запитання треба
відповідати. Це добре, що ти допитливий. Дуже добре.
– А ще тато каже: „Не сунь, Максимку, носа до чужого проса, бо в чужому просі б”ють по
носі”.
Жінка знову засміялася.
– Твій тато просто жартівник. Скажи, Максимку, а тобі дуже кортить знати, що тут за
цими дверима ?
– Страшенно кортить. Я ще тут ніколи не був.
– Ці двері, Максимку, ведуть в країну казок.
– В країну казок ? Це правда ? Ви мене не дурите ?
– Хіба ж так можна казати старенькій бабусі – „не дурите” ?
– Бо таке часом буває. Дорослі дивляться, що маленький, і починають дурити або якісь
нісенітниці казати, як-от:
„Максимку, біжи помий свої очі, а то вони в тебе дуже вже чорні”.
– Це вони з тобою жартують, бо люблять тебе.
– Жартують ! Нічого собі жарти !
– Ти, Максимку, на дорослих не ображайся, я бачу, що тебе в родині люблять. Адже так ?
– Звичайно, люблять. Особливо мама. Вона каже: „Ти мій найдорожчий скарб”.
Жінка знову посміхнулася – і лице в неї ще дужче стало схоже на мамине.
– А Ви часом не моя бабуся ?
– І твоя також.
– А ще чия ?
– Я – казкарка. Я дітям казки розповідаю. Я веду їх у країну казок, а тому буваю схожа на
маму чи бабусю того, хто мене слухає.
– А як можна потрапити в країну казок ?
– Найкращий і найпростіший спосіб – навчитися читати. А потім вже з книжкою
помандруєш, куди захочеш. А ще можна просто відчинити оці двері – і опинитися в цій
цікавій країні.
– А мені туди можна ?
– Звичайно, можна. Але … розумієш, зараз ми в країну казок нікого не пускаємо. Двері
зачинено, а ключ від них аж у самої нашої королеви.
– Ого ! У вас і королева є ?
– Звичайно, і королева, і король.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − 2 =