11.
цілий тиждень відпочивав. А ми з тобою цілий тиждень трудилися, то нам вже час
іти додому, відпочивати. Ходімо.
І вони пішли.
Довго зривав той чоловік все, що потрапляло йому на око. Вже так наповнив свою
вантажівку, аж сам злякався, що вона не зрушить з місця.
– То добре, що вони пішли, – міркував він собі.
– Ніхто не буде тут мені вказувати. Ач, не продається ! Це ми ще побачимо. Це у тебе
не продається. А в мене ще й як продасться. Ну, либонь, досить. Ще хотів трохи квіток,
та вже другим разом.
І чоловік завів свою вантажівку. Він її завів, але виїхати не міг: кудись подівся вихід з
саду. Суцільний трояндовий ліс.
– Та де ж тут в біса вихід ? Сердився чоловік. Та виходу не було. Кругом стояв мовчазний
трояндовий ліс, наїжачившись довгими колючками.
– Отуди к бісу ! Не забрали ж вони той вихід з собою. І не замкнули, бо ж воріт ніяких
нема. Що за мара ?
Чоловік сердився, тупав ногами, сипав наліво і направо лайливими словами, але нічого
не мінялося. Виходу не було.
– Завтра ж неділя. Завіз би все на базар, продав би та й добрі гроші взяв би.
Та виходу не було.
– Та я зараз розвалю той миршавий пліт. Подумаєш – квітки ! Буду я ще з ними панька-
тися !
Але вантажівка зупинялася під самим живоплотом, а далі – ні з місця !
– От халепа – так халепа !
Чоловік бідкався, плювався, лаявся, – ніщо не помагало. Мусив-таки чекати наступного
дня, аж поки визволить його Данилко з трояндового полону. Це була добра наука для тих,
хто ласий був розбагатіти за чужий кошт. Довго потім сміялися з невдахи. Довелося йому
все вивантажити, залишивши собі якусь дещицю для вжитку, аж тоді перед ним
розступився трояндовий ліс і він собі поїхав, бідкаючись та жалкуючи, що в нього нічого
не вийшло з його задуму.
Якось в школі до Данилка підійшов Семен. Він був не схожий на себе, знічений і
тихий. Семен сказав:
– Ти на мене все ще сердишся ?
– За що ?
– За ту троянду.
– Та ні, – сказав Данилко, а сам подумав:
„А таки ж це був не сон”.
– А можна й мені прийти в твій сад ?
– А чому ж не можна ? Всім можна.
– Я думав …
– Приходь. Аби тільки шкоди не робив.
– Ти що ! Я вже не такий дурний. Навчило.
– То й добре, що навчило.
– Скажи, Даниле … А допомагати тобі в твоєму саду можна ?
– А чому ж не можна ? У нас там роботи багато, на всіх вистачить.
– Але я нічого не вмію.
– Невмілого і руки не болять. Що не вмієш, – не біда. Коли захочеш, то навчишся.
Приходь.
Коли йшли зі школи, Данилко звернувся до Олі:
– А ти, принцесо, чому ніколи не зайдеш в наш сад ? Адже це і твій сад. Сам я нічого не
зміг би.
– Я – Оля.
– Добре, добре. Принцеса Оля.
Дівчинка засміялася.
12.
– Ти й сам зміг би дуже багато. У тебе талант. Просто треба було б довго чекати, аж
доки ти став би дорослим. А так … Ми з мамою неодмінно зайдемо. Завтра ж таки і
зайдемо.
– Там для тебе зацвів цілий квітник троянд. Я їх сам придумав, сам вивів, тільки для тебе.
Пам”ятаєш ту троянду ?
– Пам”ятаю і ніколи не забуду. Навіть тоді, коли стану доросла. Тільки не треба їх
зрізувати, нехай цвітуть.
– Але це будуть твої квіти. Тільки твої. Троянди для принцеси.