10.
Але ти їх вже бачив. Це і гарно, і надійно.
– То Ви … з казки ?
– Ну … вважай, то так. Але я не визнаю таких казок, де все робиться за помахом чарівної
палички чи за допомогою чарівного перстня. Тоді казка перетворить людей у лежнів. А
кожна людина має працювати. Казка лише може їй допомогти. Ось як зараз … Копай
лишень ямки для нашого живоплоту.
І, не змовляючись, старий та малий глянули на сонце та й перехрестилися.
Хлопець копав ямки, а садівник садив якісь чужні саджанці, з яких мав вирости
живопліт з троянд. До кожного старий щось примовляв, кожному щось нашіптував,
наспівував. У Данилка роїлося безліч запитань:
„А як буде взимку ? Чи цей живопліт не померзне ? – думав хлопчик. А потім махнув
рукою: – ет, коли ще той живопліт виросте. Коли ще ті троянди зацвітуть …”
– Біжи-но, хлопче, до річечки, принеси води та підлий гарненько наш живопліт.
Данилко приніс води, підлив саджанці та й знову схилився над роботою. Сонце вже
підбилося вгору, а вони все працювали та й працювали. Піт зросив їм чола, а вони все
не кидали свою роботу. Аж раптом старий розігнувся та й гукнув:
– А глянь-но, хлопче, на наш живопліт.
Данилко також розігнувся і побачив, що там, де він підливав санджанці, вже квітли
високі пахучі троянди, справжні трояндові деревця !
– Ой, – тільки й спромігся вигукнути Данилко.
– Оце вже казка, – сказав садівник. – А піт на лобі – це наш труд. Так і має бути.
Казка повинна допомагати людині.
Дивувалися люди. Щойно тільки хлопцеві виділили ділянку землі – а довкола неї
вже цвітуть троянди. Справжній трояндовий ліс.
– І як таке може бути ?
– Але ж може. Сама бачила. Я хотіла зайти і глянути, що там за тим плотом, і не змогла.
Колючі троянди стоять суцільною стіною.
– Невже суцільною стіною ? А як же Даникло туди заходить ?
– Не знаю.
І почали творитися дива. За короткий час мешканці ласували смачними ягодами та
фруктами, яких в тому краї ніхто не те, що не їв, а й не бачив. А головне – безкоштовно:
приходь – і бери, тільки шкоди не роби. Та без Данилка ніхто не міг зайти в його сад.
– Не що, як хлопець якесь чарівне слово знає. Перед ним той живопліт так і розступається.
– То може й знає. Але шкоди від того нікому нема. Тільки користь.
– А пам”ятаєте, як довго сперечалися, чи виділяти хлопцеві ту ділянку ?
– Було б за що сперечатися. Земля тут була, якщо чесно, нікудишня. Так, пустирище якесь.
Приїжджали і з сусідніх сіл і міст подивитися на чарівний сад хлопчика Данилка.
Ба, навіть з Києва приїжджали. Дивувалися, не вірили, а дерева самі нахиляли до них свої
гілки: беріть, зривайте, пригощайтеся. Тільки шкоди не робіть. Ніхто так і не розгадав
таємницю Данилкового саду. А хлопчик тільки посміхався.
Якось один спритний чоловік вирішив на цьому ділі заробити трохи грошей. Він
заїхав у сад своєю вантажівкою та давай зривати фрукти та збирати в кошики солодкі
ягоди. Данилко підійшов до нього й запитав:
– Навіщо вам стільки всього ? Чи для школи якої ? Чи родина у вас така велика ?
– Та ні. Це я на базар. Якщо ти дурний, все роздаєш задарма, то я, розумний, трохи щось
собі вторгую.
– З цього саду нічого не продається, – сказав Данилко.
– То у дурнів не продається, бо вони – дурні.
– Не переводьте фруктів, бо ви звідси нічого не вивезете. Я ж сказав – не продається.
– Чом це не вивезу ? Чи ти мені заборониш ? Чи може отой старий ? Та я вас …
– Не заваджай, Данилку, чоловікові, – сказав старий садівник. – Нехай трудиться. Він