5.

чекають не на мене ? А може мене з кимось сплутали ? ..”
– Ти чимось збентежений ? Чому ти зупинився ?
– Бо я не впевнений, що тут чекають саме на мене. Може …
– Але ж ти – Данилко ?
– Так.
– Тоді все гаразд. Ходімо. Принцеса про тебе розповіла, і король захотів тебе побачити.
„ Принцеса ! Значить, і вона тут !”
Далі Данилко додумати не встиг. Чоловік-вояк ввів його до тронної зали, де на високому
троні, суціль обвитому квітками, сидів кремезний чоловік, а на голові у нього сяяла
корона. Перед королем стояв … Данилко аж рота роззявив. Перед троном стояв його
однокласник Семен, переляканий і смішний, зовсім не схожий на себе, дужого і зухвалого.
Семен ледь не плакав. Король сердився. Він не відповів на Данилкове привітання, наче й
не помітив хлопчика. Його брови грізно зійшлися на переніссі.
„От лихо. Краще б утекти звідси, доки він мене не помітив. Такий сердитий. І навіщо я
йому здався ?”
Але, якщо чесно, то Данилко не знав, куди б мав утікати, як і не знав того, як він тут
опинився. Хлопчик непомітно кинув оком по залі. Принцеси тут не було. А король тим
часом сварився на Семена:
– Навіщо ти знівечив троянду ?
– Я … я ненавмисно, – виправдовувався Семен.
– Ні, ти навмисно. Навіщо ти кажеш неправду ?
– Я … більше не буду.
– Не будеш ? Звісно, що не будеш, бо я накажу тебе стратити.
Хлопець заплакав. І тут звідкись взялася Віра Іванівна, а потім вона, Оля. Вони стали
просити короля, аби не карав Семена.
– Це жорстоко, – казала Віра Іванівна. – Це дуже жорстоко – із-за троянди стратити
людину.
– Тату, це несправедливо, – втрутилася Оля. – Це ж лише троянда. У нас он скільки їх.
– Від тебе, дочко, я такої мови не чекав, – сказав король. – Це не звичайна квітка. У нас
таких нема. А тим паче вона подарована тобі. Вирощена і подарована тобі.
– То й що, тату ! Але ж це лише троянда. А ти хочеш стратити людину.
– Троянду для принцеси ! – наказав король. І наче шелест пройшов по залі, хоча тут нібито
нікого не було.
– Троянду для принцеси !
– Троянду для принцеси !
І внесли квітку, його, Данилкову квітку. Вона була в кришталевій вазі і аж світилася.
Здавалося, що на ній і досі блищать краплинки роси.
– І таку красу ти хотів знівечити ? – грізно спитав король у Семена. Семен мовчав.
– І ви ще його захищаєте ? Зрозумійте ви: якщо він зміг підняти руку на таку красу, то з
нього нічого путнього вже не виросте. А чи зробив ти в житті хоч щось добре ? Ну,
скажімо, нагодував пташку, допоміг своїй бабусі чи своєму товаришеві ? .. Ага, мовчиш !
Тобі нічого сказати. Вивести хлопця ! – наказав. – Посадити його в Трояндову вежу.