4.

Данилко кинувся на Семена. Він знав, що не подужає його, бо Семен вищий і міцніший,
та й досвіду у такій справі у Данилка не було. Він ніколи ні з ким не бився. Та хлопець не
міг пробачити Семенові знівечену квітку і сльози принцеси. Раптом Оля покликала,
радісно, аж хлопці зупинилися і повернулися до дівчинки.
– Данилку, дивися ! Дивися ! – гукала Оля і показувала на троянду, котра все ще лежала на
підлозі.Троянда була ціла і свіжа, ніби її щойно тільки зірвали. Навіть Семен від подиву
занімів: адже він сам власноруч зламав цей стовбурець. Квітка захищалася – хай їй
грець, – вона добрячи-таки наколола Семенові руки, однак він її таки зламав. Семенові
стало якось ніяково. Вперше в житті йому було соромно за скоєне. Данилко і Оля наче
забули про Семена. Вони підняли квітку і щасливо посміхалися до неї.
– Це твої сльози оживили квітку, – тихо сказав Данилко.
– Ні, це просто якась незвичайна троянда. Вона чарівна, – відповіла Оля і гарно так
посміхнулася тепер вже Данилкові. Побравши свої портфелики, обоє вийшли зі школи.
– Подумаєш, – тихо сказав Семен. Надто тихо він це сказав, тихіше, ніж би йому хотілося.
І докинув, хоч Данилко і Оля вже не могли його почути:
– Жених і наречена, картопля печена !
А Данилко і Оля ішли собі, тихо розмовляючи, вдихаючи ніжні пахощі квітки і
радіючи з того, що вона ожила.
– Це і справді якась чарівна троянда, – тихо сказала дівчинка.
– Це твої сльози чарівні. Вона ожила від твоїх сліз, як від живої води. Це тому, що ти –
принцеса. Ти з казки. Я знаю.
Дівчинка засміялася, тихенько, наче дзвіночок задзвенів.
– Не вигадуй. А то я і справді повірю, що я з казки. Я дуже люблю казки. Але ж я звичайна
собі дівчинка.
– А може ти й сама не знаєш, що ти – принцеса ? Чи може таке бути, щоб ти сама про те не
знала ?
Оля задумалася. Раптом їй здалося, що вона і справді принцеса з якогось дивовижного
королівства, з якоїсь казки.
– Може й так, – сказала тихо і звернула у свою вуличку.
– Вона майже зізналася, – радісно думав Данилко. – Кажуть, чудес не буває. Але ж я сам
бачив, як ожила троянда від її сліз. Хіба ж можна після того не вірити, що вона з казки ?

До хати увійшла ніч і по-змовницьки підморгнула намальованим квіткам, машинкам і
козакам.
– Спить, – тихо сказала вона. Данилко і справді спав, підклавши руку під голову. Спав і
посміхався: йому щось гарне снилося. Ніч махнула над ним своїм темним віялом і … ста-
лося щось дивне: хлопчик зник, наче його тут і не було.

А Данилко не зник зовсім. Він опинився перед розкішним палацом з великими
колонами. Тут було так багато квітів, що стільки їх Данилко ще ніколи не бачив. А надто
троянди. Вони були такі дивовижні, таких незвичайних кольорів і розмірів, що хлопчик
стояв і дивився на них, як заворожений.
„Де це я ? – подумав Данилко. – Я тут ще ніколи не був. А квіти ! .. Я ніколи не бачив
стільки квітів. Я й не підозрював, що вони бувають такі … дивовижні”.
– Хлопчику, тобі до палацу ? – спитав у Данилка якийсь чоловік у чудернацькому одязі,
наче він щойно знімався в кіно в ролі вояка давніх часів.
– Вам до короля ? – спитав чоловік ще раз.
– Мені ? Я не знаю … я тут вперше.
– Ходімо. Я думаю, що саме на вас тут чекають.
„Оце так ! На нього чекають ! – Данилко був старшенно здивований. – А може все-таки