2.
нову казку. Діти зачекалися. Не можна так.
– Почекай, я тобі принесу чогось поїсти. Що ти любиш найбільше ?
– Найбільше – гречані крупи. І хліб люблю, і соняшникове насіння.
– Ну, я зараз.
Пішла на кухню і принесла їй всього потрохи.
– Ого ! – защебетала пташка, – може, ти подумала, що я – слон ? Мені ж треба зовсім
небагато.
– Нічого. Рештою поласують горобці. А ще голуби. Вони часом також прилітають.
Пташка щось трошки подзьобала, пощебетала ще трохи та й полетіла собі. А я задумала-
ся: якою ж має бути нова казка ? Найперше я пригадала все, що я знала про Данилка.
Колись це був неслух, яких мало. До школи ходив через раз, та й то запізнювався.
Оскільки був здібний, то в найгірших учнях не числився: так собі, в посередніх. Що вже
батьки його сварили, що вже вчителі соромили – нічого не допомагало. Зате, коли якось
вчителька на уроці розповідала про квіти, а потім викликала Данилка відповідати, всі були
дуже здивовані: він розповідав так захоплено і цікаво, що клас заслухався. І вчителька
також. І якби вона його не зупинила, Данилко розповідав би, мабуть, цілий урок.
Вчителька була в школі нова. Вона ще мало знала учнів, а тому сказала:
– Дуже добре ! Ти просто молодець ! А мені казали, що ти здібний, але трохи ледачий. Ти
вже мені вибач, але так про тебе казали.
В класі засміялися. А Данилко і не образився зовсім, а спокійно сказав:
– Так і є. Я таки трохи лінькуватий. Просто у мене є квітник. Я вирощую квіти, а тому
про них щось трохи знаю.
– Це добре, – сказала вчителька, – завтра я принесу тобі цікавий журнал про квіти. А ще
насіння, якого в тебе, мабуть, немає. Потім ми з тобою ще поговоримо.
Так Данилко подружився з новою вчителькою Вірою Іванівною. Вона захотіла поди-
витися на Данилків квітничок, і хлопець з радістю показав їй своє маленьке царство. Вчи-
телька була приємно вражена чистотою і порядком у квітнику. Дещо таки й підказала
хлопцеві. І Данилко уважно дослухався до її слів.
– Віро Іванівно, – раптом заговорив Данилко майже пошепки. – А ви сміятися не будете ?
– Якщо не смішно, то не буду.
– У мене є мрія …
– Це прекрасно, коли у людини є мрія.
– Я вивів особливі троянди. Я сам їх придумав. Я довго з ними морочився, але у мене це
вийшло. Я Вам їх зараз покажу. А мрію я подарувати ті троянди принцесі.
– Принцесі ? І ти серйозно віриш у принцес ?
– Так. Свою принцесу я бачив у сні. Вона дуже гарна. Така … з довгою косою.
І Данилко повів вчительку у віддалений куточок садка. Там у затишку на осонні
пломеніли особливі троянди. Вчителька таких ще не бачила. І ніхто ще таких не бачив, бо
то були троянди для принцеси.

З того часу Данилкові соромно було так безтурботно прогулювати уроки. Що подумає
про нього Віра Іванівна ?
Одного разу, коли Данилко, запізнившись на перший урок, нарешті прийшов у клас …
За його партою сиділа дівчинка. Ні, не просто дівчинка … це була принцеса. Данилко її
відразу впізнав. Вона прийшла сюди з якоїсь казки і з Данилкових снів. Саме такою він
уявляв собі її. Саме такою … Довжелезна коса, білий комірчик, білий-білий, білішого не
буває, білий фартушок … інших кольорів Данилко просто не помічав.
„Біла, як хмаринка”, – подумав хлопчик і сів поруч. Досі він сидів за партою один.
Йшов урок. Данилко слухав. Було якось незручно крутитися і робити з паперу
літачки. На перерві він тихо спитав:
– Ти – принцеса ?