ТРОЯНДИ ДЛЯ ПРИНЦЕСИ

Я сиділа біля відчиненого вікна. Було літо. День вальсував собі з зеленим листом,
з
травами і квітами, був сонячний, але не спекотний. Сонечко пестило, але не пекло.
Словом, світ був прекрасний. А мені було сумно – і це нікуди не годилося. Та я нічого
не могла з собою зробити. Просто до мене вже давно не приходила казка. Я люблю,
коли вона приходить. Тоді я записую її для дітей. А тут … не приходить – і все. Тому я й
журилася.
„А може вона адресу мою загубила ? – думала я. – Але ж вона все-таки казка: загубила –
то може й знайти. Ні, тут щось не те”.
Раптом на моє підвіконня сіла пташка, невеличка така, як горобчик, тільки яскрава і
щебетлива. Вона ще до мене не прилітала. Годилося пригостити її крихтами чи якимись
крупами, але я боялася її злякати і тому навіть не поворухнулася. А вона все щебетала
та щебетала. Була від мене зовсім близько, я легко могла б дістати її рукою, якби вона
сиділа отак і чекала, доки я це зроблю. Але навіщо б я мала її діставати ? Вона знову ж
таки злякалася б та й утекла б. А так … Пташка все щебетала та щебетала. Та так гарно,
що я не втрималася, повернулася до неї і мимоволі спитала:
– Звідки ти, така хороша ?
І що ви думаєте ? Сталося нечуване: пташка мені відповіла, пташиним голосом, але
справжнісінькою людською мовою.
– З казки я. Хіба ти ще й досі не здогадалася ?
– З казки ? – здивувалася я. – З якої ж ти казки ?
– З твоєї нової казки, котру ти зараз почнеш писати.
– А звідки ти знаєш, що я зараз почну писати нову казку ? Я ще й сама про те не
здогадуюся.
– Та вже знаю.
– А може ти ще й знаєш, про що буде та казка ?
– Ні, того я не знаю. Це маєш знати ти.
– Але і я не знаю. Як тоді бути ?
– Ну … є маленька підказка … Я прилетіла до тебе з чарівного саду хлопчика Данилка.
– А-а, це того хлопчика, що був закоханий в однокласницю Олю і вірив у те, що вона –
принцеса ?
– Того самого. А ще казала, що не знаєш. А найцікавіше те, що та дівчинка і справді
принцеса. Думаю, що це ти вже знаєш.
– Уяви собі, що і того я не знаю.
– Це не схоже на тебе.
– Хлопчика Данилка я знаю, і дівчинку ту якось бачила. Гарненька така, з довгою косою.
– Авжеж.
– Але на принцесу вона, як на мене, зовсім не схожа. І до чого тут моя нова казка ?
– А це вже сама подумай. Ти ж автор, а не я. Я всього лише пташка. Моя справа щебетати
якнайкраще і стерегтися, аби якийсь немудрий кіт мене не з”їв. А твоя справа – писати