3.

– Заспокойтеся, не хвилюйтеся, хтось робить нашу справу – то й добре: можна відпочити.
Грозовик зашумів:
– А я б таки подивився, хто там встряває у наше діло.
Та Мжичник заспокоїв брата:
– Та годі тобі.Тут з весіллям клопотів повно, а тебе дурне мучить.
Поговорили – та й забули. А дощ все йшов та йшов: день, другий … і так цілий тиждень.
Аж нарешті виглянуло сонечко і втомлено засміялося: мовляв, все в порядку.
Злива з Градометом, повбирані у чорні хмари, виходили здому. На шиї у Зливи –
градове намисто, на голові у Градомета – снігова шапка.
– Ми підемо до Градомета оглядати його скарби, – сказала Злива. – Завтра у нас весілля.
– Завтра ? – жахнулася Дощовиця.
– Так, завтра. Я більше ні дня не чекатиму !
І Злива тупнула ногою, аж їхня хмара захиталася.
– Не хвилюйся, – шепнув матері маленький Сліпий дощ, – все гаразд.
– Ходімо, люба Зливо, – сказав Градомет, – я покажу тобі такий град, якого ти ще ніколи не
бачила. Про нас говоритимуть синоптики, про нас буде писати історія, бо такого ще не
було.
І вони пішли. А по якімсь часі прибігла заплакана Злива.
– Він одурив мене ! Одурив ! Нічого у нього немає ! Уявляєш ? Комора порожня, ні
найменшої градинки ! Дурень ! Бовдур ! А я йому повірила: „Про нас писатиме історія !”
От дурепа ! Повірила !
– Заспокойся, доню. Все добре, нічого не трапилося. Заспокойся.
Сміялося сонечко, грала всіма барвами веселка, йшов Сліпий дощ …