4.
Заплакала знову дівчина:
– Та що ж це коїться ? Може, чаєчка з дороги збилася ? А може, забули там за мене,
бідну ?
За сльозами і не побачила Оленка, як у віконце чайка влетіла. Як гляне, – аж папірець впав
до її ніг.
Назавтра змій прийшов:
– Ну як, готова ? – запитав він.
– Хотіла тебе ще просити …
– Ну, що ще там ?
– Звичай у нас такий … Розумієш ? Злітай до мене додому і принеси сюди мою матінку,
щоб вона мене благословила.
– Та ти що ! – обурився змій, – я й так вже тобі у всьому потураю. Ти хочеш, щоб я на
небезпеку наражався ? І так обійдеться.
– Ой, – засміялася вимушено дівчина, хоч їй не до сміху було, – не думала я, що ти такий
страхопуд. Ну, як собі хочеш, а без маминого благословення я заміж не піду.
– Хто ? Я – страхопуд ? – закричав змій (зачепило таки).
– Та я зараз тобі хоч усю твою родину принесу.
– Мені б лише матінку, – благала Оленка, виконуючи те, що було написано. Саму ж
проймав жах: а що коли вона наражає на небезпеку своїх рідних, а особливо маму ?
Була навіть думка: відмовитись від затії і померти тут у неволі. Але так хотілося жити, так
вірилося, що щось там вони незвичайне придумали.
– Ну, я полетів, – сказав змій. – Ну й дурні у вас звичаї. Але знай, це вже остання твоя
примха. Завтра весілля.
– Ну, це ще ми побачимо, – подумала Оленка, а вголос сказала:
– Ти ж скорше лети та не барись.
І сіла чекати. Змій набрав найбільшу швидкість, на яку був спроможний.
– Летить ! Летить ! – сповістили дозорці. Все живе поховалося: а що коли сіть не витримає
і порветься ? Але сіть не порвалася. Змій з розгону потрапив у неї і заплутався. Він
борсався, дихав полум”ям, – та де там ! А тут молодці відчепили кінці та ще більше
замотали люте страховисько. Від люті він і чаклування своє забув. А тут і бабуся
нагодилася і доторкнулася до нього своєю чарівною паличкою.
– Заспокойся, Вулкане ! – сказала вона, – тепер ти безсилий ! Не я тебе здолала, а прості
люди, без чаклунства. А я їм лише трошки допомогла. Тепер ти спатимеш і
не чинитимеш кривди.
– Куди його ? – запитали молодці.
– Тягніть у найбільше провалля, – сказала добра чаклунка.
І хлопці потягнули його, хоч це було і нелегко. Все село вийшло дивитися на подолане
зло.
Змій лише стогнав та сопів. Та ще час від часу дихав полум”ям, але його вже ніхто не
боявся, і від того він втратив рештки своїх сил.
Кинули його люди у глибоке провалля. І час від часу бурхає він звідти полум”ям.
Тоді люди кажуть:
– Вулкан прокидається.
Або:
– Вулкан дихає.
А кінець казки ви вже й самі могли б розказати.
Щасливі Оленка та Іван відгуляли весілля і може й досі десь живуть собі і своїм дітям та
онукам цю казку розказують.