18.
– То й не розлучайся. Оселя у нас простора. Жити є де. Чого там ?
От зажили вони утрьох. Жили добре, у злагоді, від негод своїх відпочили, а потім
і занудилися.
– Пора нам, хлопці, до роботи якоїсь ставати. Досить лежнями на всьому готовому
жити, – сказав якось Штукар, що був у них за старшого. Пішли вони до володарки.
Привітала вона їх, розпитала, як їм живеться, а вже потім поцікавилася, чи просто так
вони до неї прийшли, чи у якійсь потребі. Тут Семен попросив:
– Я бажання своє прийшов сказати, коли Ваша ласка.
– Пам”ятаю, пам”ятаю. І яке ж у тебе бажання народилося ?
– Все тут гарно, всім ми задоволені, тільки-от … нам би до якоїсь роботи стати, а то без
роботи якось нам кепсько.
Володарка посміхнулася.
– То добре, що про роботу дбаєте. Значить, я в вас не помилилася. Буде вам робота.
Нашукую я саме управителів для свого володіння. Треба усьому лад давати, а я не
встигаю, бо маю безліч всяких клопотів. Та й чоловічого ока тут треба, бо я, хоч і чаклун-
ка, а все ж дівчина, – і глянула скоса на Івана-Штукаря, аж той спаленів.
– Хочу вас просити, аби Ви, Семене та Максиме, були моїми управителями.
Хлопці тут-таки з радістю й погодилися.
– А мені, володарко, нічого не знайдеться ? – запитав Іван. – Хоч я вже й скористався зі
свого бажання.
– Твоє бажання в силі. Я вже звеліла цирк будувати. Іди і займайся будовою. Бо чари
чарами, а людські руки – то найкращі чаклуни. А коли збудуєш цирк, тоді ми всі
матимемо роботу. Будемо нашу казку ставити.
На тому і розійшлися.

Невдовзі Семен та Максим поженилися, стали жити кожен у своїй оселі, щоправда
по-сусідству, бо дуже вже хлопці подружилися, а на них дивлячись, і жінки їхні заприяте-
лювали. Тільки Іван ходив сумний. І все наче добре в нього, і все є, і цирк будується, та
щось його смутило та в”ялило. Ой, добре він знав, що саме смутило його та в”ялило.
Безнадійно закохався він. Та не в кого іншого, а в саму володарку, чаклунку добра і краси.
Тому й ходив сам не свій. Бо простій дівчині вже б давно і освідчився, вже б може, давно
і у парі були, а тут …
Гуляв якось Іван увечері самотою. Вечір видався гарний і теплий. Люди кругом веселі,
усміхнені. І подумав тоді Іван, що найбільша краса на світі, то усміхнені людські обличчя.
Отак ішов він, задумавшись, коли чує – аж хтось його кличе. Оглянувся Іван – аж то сама
чаклунка. Ходить собі одна-однісінька та на людей роздивляється.
– А чому ти, парубче, сам, та ще й у зажурі ?
– А ти вгадай.
– Та я ж не ворожка, а чаклунка.
– А хіба ж ти не можеш заглянути в людську душу ?
– А якби заглянула, то що ?
– То й знала б, чому я сумую, та й не питала б.
– Але, коли я вже спитала, то скажи.
– І скажу, коли ти сама така нездогадлива. Мої друзі обрали собі гарних дівчат та й
поженилися, а я не можу, бо, окрім твоєї вроди, немає для мене нічого на світі. Розумію,
що це неможливо, але нічого зробити не можу. Твоя врода мені світ заступила.
– А чому неможливо ? Я, хоч і чаклунка, але теж дівчина, може, тих твоїх слів я чекала
все своє життя.
– І ти … погодилася б стати моєю дружиною ?
– А чому б і ні ? Чи знайду я ще кращу пару за того, хто вирятував мене з тяжкої неволі,
хто чистий і розумом, і серцем ?
– Тоді …