17.

таки настав. Правоногий і снідати не хотів: скорше б йому до того шевця, щоб побратима
свого не прогавити.
– Та ж швець ще вдома каву свою допиває. Куди ти спішиш ? – сміявся з товариша
Штукар, але й сам перейнявся його хвилюванням.

Це був якийсь дивовижний день. Сміялося сонце, люди посміхалися, вітер-теплокрил
їх обвівав і теж, либонь, посміхався.
От прийшли вони до шевця, а там уже сидить хлопець, на черевики свої чекає.
Правоногий до нього:
– Ти – лівоногий ?
– Так. А звідки ти знаєш ?
– А ти до моїх ніг придивися.
– Оце так зустріч !
Взяли хлопці у шевця свої черевики, хотіли вже міряти, коли дивляться – а ноги у них
такі, як у всіх людей: і ліва, і права. Розмінялися тут хлопці черевиками, щоб кожному по
парі було, і вже хотіли йти, коли тут з”явився вертлявий такий чоловічок, на жидка
схожий.
– Чи не продасте, хлопці, мені свої подерті шкарбуни ?
Той, що Правоногим був, згадав, що йому Баба Яга наказувала, та й каже:
– Ні, я не продаю.
– Та навіщо вони тобі ? Та їх же і викинути шкода.
– Отож то є, що шкода. Не продам. На згадку собі лишу.
Жидок до того, що лівоногим був.
– А ти, хлопче, чи не продасиш мені оте своє дранття ?
– То купи, якщо воно тобі треба. Бо мені воно ні для чого.
– Не продавай, – аж гукнув Правоногий.
– Та навіщо мені оце гноття ? Такий спогад, знаєш, мені душу не гріє.
– Не слухай його, – крутиться жидок і вже й десять карбованців дає.
– Дурню, не продавай, – крикнув Правоногий. На дурня Лівоногий образився.
– Від дурня чую, – сказав ображено і віддав жидкові свої подерті черевики. Жидок
тут-таки й зник. І був це, вочевидь, не просто собі торгаш, а чоловік, котрий, либонь,
і на чарах знався. Тут Правоногий, котрий, як ми вже знаємо, називався Семеном,
підійшов до свого побратима і сказав:
– За дурня пробач. Я просто хотів тебе застерегти, щоб ти своїх черевиків не продавав. А
ти …
– Та навіщо вони мені ?
– А ось зараз сам побачиш, навіщо.
Та й тричі стукнув черевиком об черевик. Всі аж роти пороззявляли: в обох черевиках
повнісінько золота та всяких коштовностей.
– Дурня тобі вибачаю, – сказав Лівоногий, – бо ж і сам бачу, що таки дурень. Але ж чому
ти мене не застеріг ?
– Не можна було дочасно виявляти здібності наших черевиків.
Тут хлопці відсипали трохи золота шевцеві, за те, що бідним людям безкоштовно череви-
ки робить, собі понабивали кишені та й пішли.
– Ну, хлопці, – сказав Штукар, – давайте заново знайомитися. А то незручно якось
виходить: Правоногий та Лівоногий, наче у вас імен нема. Та й ноги у вас тепер, як у всіх
людей. А якщо правду сказати, то й мені якось ніяково Штукарем називатися. Давайте вже
по-людськи. Я, скажімо, Іван. Правоногого, знаю, Семеном колись називали. А тебе ж як
мати в дитинстві нарекла ? – запитав у того, що був колись лівоногим.
– Та я Максимом хрещений був. Так мені ви, хлопці, до душі прийшлися, що я з вами
і не розлучався б.