15.
– Ні-ні, бери її з собою. Без неї Харлампій безсилий. Карета піднялася вгору і полинула
плавно і легко під витьохкування соловейка і радісний гомін лісу. Сходило сонце.

По недовгім часі наші подорожні під”їхали, а правильніше б сказати, підлетіли, до
володінь чаклунки добра і краси. Важко було повірити своїм очам, важко собі навіть
уявити красу довколишніх лісів, садків, луків і квітників. Оселі сміялися барвами та
вікнами. Ріки зачаровували своєю чистотою та прозорістю, а небо своєю глибиною та
голубінню.
– Як у казці, – замріяно сказав Штукар.
– У реальному світі такого не буває, – докинув Правоногий.
– Чому ж ? – засміялася дівчина, котра знову набирала сил і ставала чаклункою добра і
краси.
– Це цілком реальний світ. Казкова тут тільки я, та й то лише тому, що я чаклунка. А так –
я звичайна собі дівчина, котра теж, між іншим, мріє про своє щастя, якого не під силу собі
начаклувати. – І зітхнула. – Не вірите ? Так, так, я – звичайна дівчина.
– Тільки краща за інших, – закохано сказав Штукар. Дівчина, хоч і була чаклункою, від
тих Штукаревих слів зашарілася, як це вміють звичайні дівчата, і стала ще кращою, якщо
це тільки можливо.
– А ще казковим, мабуть, є те, що зло ніколи не перетинає кордони моїх володінь. Тут
панує тільки добро і краса.
Тим часом карета зупинилася біля ошатної оселі.
– Отут поки що розташовуйтеся, доки я вас не переженила на тутешніх красунях, – ска-
зала чаклунка добра і краси.
– А ще … оскільки я все-таки трохи з казки, кожен з вас може загадати одне бажання –
як нагороду за мій порятунок. Отже …
– Жити в твоїх володіннях, – як школярі, в один голос сказали обидва хлопці.
– Ну, для того і чарів не треба. Живіть собі. А ще ?
– Побудувати великий цирк. Щоб люди могли приходити розважитися – і дорослі, і
діти.
Чаклунці цей задум сподобався.
– І ми поставимо в своєму цирку нашу казку. В цій казці кожен буде сам собою. За
чаклунку буду я. Бабу Ягу справжню покличемо, бо й не зла вона зовсім.
– А Харлампія ?
Всі засміялися.
– Ні, Харлампія кликати не будемо. Тільки хто ж нам його зіграє ?
Забігаючи вперед, скажу: як потім виявилось, було дуже складно знайти когось на таку
невдячну роль. Як не переконували, що це ж тільки для спектаклю, ніхто не хотів бути
Харлампієм. Нарешті умовили одного хлопця, і то тільки тому, що йому дуже хотілося
політати на чарівній кочерзі. Але це буде потім, бо цирк ще не збудований.
А що ж Правоногий ? Поки що він не висловлював свого бажання. Відклав це на
потім. Чаклунка тим була не мало здивована, але нічого на те не сказала. А коли хлопці
залишилися удвох, Штукар запитав:
– Що ж ти ? Хіба у тебе бажань ніяких нема ?
– Чому нема ? Є. Але ж не буду я просити для себе у чаклунки нові черевики, та ще й два
правих.
– Ну, а чому ж ти не попросив, щоб у тебе ноги стали … ну … як у нормальних людей ?
Пробач.
– А навіщо ? Це і так має статися. От тільки я зустріну свого побратима – лівоногого.
– А як не зустрінеш ?
– Мушу зустріти. Це передбачено в нашій казці. А коли вже і справді не зустріну, тоді
вже у чаклунки попрошу. Для такого випадку я і бажання своє приберіг. Тримаю його
про запас.