13.

Штукар ніяк не міг згадати тих чудодійних слів, які мали б відчинити вежу.
„Ще тільки того мені бракувало”, – розсердився сам на себе. Він називав себе найобраз-
ливішими словами. Але іноді краса теж вміє заворожувати так, що сил забракне, що не
можеш більше думати ні про що. Штукар напружився, подумки відмежував себе від того
дивовижного співу – і згадав ! Згадав !
– Від сходу сонця і до заходу, від заходу і аж до сходу немає більшої сили за моє слово.
Вежо, відчинися !
І вежа відчинилася. Чаклунка зойкнула і урвала свій спів. Вона була маленька, майже
крихітна, вся в голубому, її срібне волосся маяло по плечах і ніби аж світилося. Здавалося,
що вона була зіткана з самого повітря, що вона зовсім не має ваги. Штукар пересилив
себе, закрив очі, щоб не бачити тієї дівочої вроди і сказав:
– Я прийшов, щоб врятувати тебе, красуне.
– Я не маю сил ні на що ! Ця вежа і той злий чарівник забрали всі мої сили.
– Але ти мусиш, бо без тебе загине світ.
– Я мушу ! Так, я мушу !
– Ти все можеш ! До тебе повертаються твої сили.
– Так, я все можу !
– Ти вільна !
– Так, я вільна ! – проспівала чаклунка і випурхнула з вежі.
– Стривай, тут висота. Я ледве здолав її. Я летів на твій голос. А тепер ми удвох. Я її тепер
не здолаю. Ми можемо розбитися.
– Ні, ми не розіб”ємося.
І вона зняла з пояса маленьку суремку і засурмила, і загукала:
– Гей, вітре-теплокриле ! Прилети сюди мерщій.
В лісі тьохнув соловейко, хоч йому було вже пізно: час його витьохкувань уже минув.
Запахли квіти, місяць висвітив усе довкіл – і стало гарно і любо на всьому білому світі.
Раптом знизу почувся крик пугача, а потім дикий свист.
– Що це ? – жахнулася дівчина.
– Це сигнал подає мій товариш. Небезпека. Певно, Харлампій повертається.
– Ой ! – перелякалася. Бо була зараз зовсім не схожа на чаклунку, а на маленьку тендітну
дівчинку. Але саме в ту хвилину їх підхопив телокрил і опустив вниз, поставивши під
скелею, де на них чекав схвильований Правоногий.
– Харлампій летить. Я почув посвист його кочерги.
– Як ти думаєш ? Він знає ?
– Думаю, що його щось насторожило. Може, соловейко.
– Спершу він полетить у вежу. Бери красуню і стань он за ти рогом. Замаскуйся в кущах.
– А ти ?
– Я з ним тут … побесідую.
– А може ми …
– Роби, що сказав, – голос Штукаря був суворий до невпізнаності.
Харлампій пролетів над ними прямісінько в свою вежу, а коли побачив, що вона
відчинена, загримів гучним голосом:
– Хто це зробив ? Я зітру його на порох !
Від злості він почав жбурляти вниз уламки скелі, так що друзям треба було дуже
пильнуватися, аби котрийсь з тим уламків не влучив у когось з них. На чаклунку тут
надій покладати не можна було. У тому відьмацькому кублі вона зовсім втратила всі
свої сили і поки що не могла їх відновити. Стояла тепер, як перелякана дівчинка, роззира-
лася довкола і ладна була розплакатися від свого безсилля.
– Я знаю, вони далеко не втекли, – гукнув Харлампій. І знову засвистіла його кочерга.
Правоногий був невидимий, але Штукар злякався, щоб Харлампій не побачив дівчину,