12.

– Так от … – продовжувала Баба Яга. – Як тільки пов”яжеш ту хустку на шию, станеш
невидимий, а це, повір, дуже важливо.
– Що ж, подякували – і в дорогу.
Десь біля заходу сонця прийшли до крутої скелі. Правоногий хутку на шию пов”язав –
і став невидимий – таки не одурила стара. Штукар замаскувався у кущах. Стали чекати.
Думка була така, що Хармампій свої злі справи уночі вершить. І правда. Як тільки сонце
зайшло і засвітив місяць, хлопці й побачили, як Харлампій, окутаний чорною хмарою,
вилетів на кочерзі з димаря та й помчав понад лісом.
– Ото дива, – сказав Правоногий. – Я б в таке і не повірив, якби сам не побачив.
– Ти і в Бабу Ягу не вірив. Але годі балачками бавитися. Час не чекає. Ти залишайся тут,
а я …
– Ти мене за цілковитого дурня і боягуза маєш. Ні вже, я піду з тобою.
– Та не маю я тебе за дурня і боягуза. Але зрозумій, вдвох нам до вежі не добратися.
Вилізти на ту гору неможливо. Я хочу ще в одному себе випробувати. Я того ще не робив,
але може моє штукарство і тут мені в пригоді стане. Я хочу … злетіти. Але не знаю, що
з того вийде. Це штука не проста. Я можу й загинути. Але хочеться вірити у добрий кінець
тієї казки. Ти тут на сторожі стоятимеш. Коли що, кричи пугачем. Вмієш ?
– Та вмію.
– Спробуй.
Правоногий спробував.
– О, зовсім добре. Справжнісінький пугач.
– Стривай … А як дійсно справжній пугач закричить ?
– Це задачка … я про таке й не подумав … А ти прокричи пугачем тричі, а потім свисни,
як розбійник. Ти у нас невидимка, тобі безпечно. Гляди тільки, міцніше хустку зав”яжи,
аби часом не злетіла. Ну, залишайся. А я спробую. Аби лиш мені вдалося. Все. Не
розмовляй зі мною. Я мушу зосередити свою волю.
– Ти, як чарівник.
– А циркачі, щоб ти знав, і є чарівники. Увага ! Пробую. Я можу ! Злітаю !
І Штукар змахнув руками, наче крилами. Він піднявся на кілька метрів і гепнувся, боляче
вдарившись.
– Не можу, – сказав з розпачем.
– Не кажи того слова. Не впадай у розпач. Ти можеш. Повір у себе. Ти маєш мету: добро
і краса у темниці.
– Так, я можу ! Я мушу !
Але і друга спроба не вдалася. Штукар потирав ударені місця і не мав сили на третю
спробу.
– Так і розбитися можна, – сказав він знесилено.
– Дурниці, – заговорив впевнено Правоногий. Це було зовсім на нього не схоже.
– Ти мусиш, бо більше нікому. Зберися з силами. Зал, глядачі, ти на арені. Оплески.
Ну !..
І раптом десь з вишини почувся дивовижний спів, чистий, аж наче прозорий. Як
заворожені, хлопці стояли і слухали. Співала чаклунка добра і краси. І як співала ! Рап-
том Штукар змахнув руками і полетів, легко і плавно, наче він у житті своєму тільки те
й робив, що літав. Правоногий затамував подих. Він боявся порухнутися, аби не злякати
товариша.
– Летить, летить ! – вистукувало його серце. Правоногому здавалося, що він і сам зараз
міг би також злетіти. Але він не пробував. Він боявся ворухнутися. От Штукар вже на
скелі. Тепер його не видно. Замок огортала темна хмара.
– Аби лише йому вдалося ! Аби лише вдалося ! – шепотів Правоногий.
А Штукар вже стояв біля вежі. Спершу він хотів увійти в неї своїм вивіреним
способом – крізь стіну, але з того нічого не вийшло. А з маленького віконечка долинав
та й долинав спів. Зблизька він здавався ще кращим. Він просто вражав, заворожував.