«Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
хоч на хвилиночку в гай”.

Почула той спів Орися – і не спиться їй, і не лежиться, а серце так і зайшлося, так і
забилося, – на пісню озивається.
Встала вона, тихенько одягнулася та й вийшла з хати. Пішла дівчина на той голос, на
ту парубочу тугу та й прийшла над річку, де Терешко співав. Стала вона обіч нього та й
питає:
– А скажи мені, парубче, чому твоя пісня така гарна і, така смутна ?
– Тому вона гарна, що люблю я одну дівчину понад життя своє, а тому смутна, що ніколи
не буде вона моєю.
Запали дівчині в душу парубочі слова, і сказала вона тихенько, так, що почув її
Терешко та хіба ще хвиля шепітлива:
– Якби я була тією дівчиною, то я б до віку з тобою не розлучилася.
Обняв тоді її хлопець, і простояли вони в двох до самого ранку, а на ранок пішли
просити в батьків благословення на шлюб. Справили весілля та й зажили собі в мирі і в
злагоді.
Позаздрили старші брати Терешкові, і та заздрість їх сну лишила і спокій забрала.
– Давай, – каже старший брат, – ми того Терешка зі світу зведемо. Тоді Орися когось з нас
собі за чоловіка вибере.
– То давай, – погодився середульший.
І почали вони лагодитися в дорогу. Зладналися – та й до Терешка: так і так, мовляв,
ми йдемо у світ щастя-долі шукати. То чи не пішов би і ти з нами ?
Вдарився тут Терешко об поли руками та й каже:

2.

– Що ж мені, братове, з вами іти ? Своє щастя, свою долю я вже знайшов – он вона, біля
печі порається. А вам з мене допомоги ніякої, хіба що морока одна, бо, самі знаєте, що на
силі я не дужий. То мандруйте вже самі.
Стали тут брати Терешкові докоряти, що не хоче він братам прислужитися: мовляв,
його розум їм у дорозі знадобиться.
Робити нічого: зібрався і Терешко в дорогу, дарма що Орися відмовляла, аж плакала.
От пішли вони. Ідуть день, ідуть другий, на третій день зайшли у темний ліс. Менший
брат притомився, вже ледве йде.
– Спочиньмо, братове, – просить. А ті йому:
– То хіба от що: ти сідай спочинь трохи, а ми помаленьку далі підемо. А ти потім нас
наздоженеш.
– Та де вже мені вас наздогнати ! Та й не знайду я вас у темному лісі. Тут мене яка-небудь
звірина і з”їсть.
– Не з”їсть. А щоб ти нас легше знайшов, ми будемо гіллячки на деревах ламати, шлях
тобі показувати.
Та й пішли. Посидів Терешко трошки, відпочив, навіть кусочком хліба не підкріпився,
бо брати торбу з харчами з собою забрали, та й пішов братів своїх наздоганяти. А ті
спершу для потіхи гіллячки ламали, а потім і перестали та й пішли собі, сміючись, як то
вони розумного свого брата Терешка так легко надурили.
Ідуть вони, ідуть – а на зустріч їм – баба. Та стара, та страшна, вся в прищах та в
бородавках – ну справжнісінька тобі баба Яга. Ще й в”язанку дров волочить.
– Ото б гарна пара була нашому Терешкові, – засміявся старший брат.
– Правду кажеш, – відповів середульший.
Та й сіли полуднувати. А баба й просить:
– Чи не дали б ви, хлопці, і мені окрайчик хліба або хоч шкориночку. Я, хоч і беззуба, та
вже якось розмочу.
– Шукай дурніших, – відповів старший.
– Нам самим їсти нічого, – додав середульший.
– То, може, хоч води дасте напитися, – просить баба.
– Та нам самим вода знадобиться, дорога далека, – сказав старший брат, а середульший
додав:
– Ото причепилася, гидка та бридка ! Іди собі к бісу !
Але баба не йшла, а просила далі:
– То, може, хлопці-молодці, мені хоч дрівець допоможете до моєї хижки донести – тут
недалечко … Стара я вже, а ви он які молоді та дужі.
– Ніколи нам, – сказав старший брат.
– Як стара, то вмирай, нічого по світу вештатися. Набридла. Іди звідси, бо як зараз …
– Он які ви, – сказала спокійнісінько стара.
– Я сім віків звікувала – а такого дурня і такого непоштивого не бачила. То стійте ж ви у
диві, холодні та байдужі, як той камінь.
Та й обернула обох у високі камінні стовпи, що стали обабіч лісової стежки. На
одному стовпі було написано: „Дурень”, а на другому – „Непоштивий”.
А Терешко бродив, бродив по лісі, братів шукаючи, та й зовсім заблукав. Аж
приблудився він до двох камінних стовпів з дивними написами.
– І звідки б тут тим стовпам взятися ? – здивувався Терешко.
Аж гульк – стара і страшна баба іде, в”язанку дров волочить.
Потворність баби не злякала Терешка, бо й сам красенем не був. А що звик старших
шанувати, то ввічливо так до неї сказав:
– Здорові були, бабусю !
Та й поклонився.