10.

– Вона, бідненька … десь там у полоні у Харлампія. Держить її, пташечку, у вежі свого
замку. Вона єдина жаліла мене і мені допомагала. А тепер …
– А що, він такий могутній, той ваш Харлампій ? – спитав Штукар.
– Та ні, не такий він вже могутній, як великий хвалько. Своїм пишним відьмацьким хвос-
том хвалиться, бо такого ні в кого нема. Ні, він, звичайно, дещо може. От і тримає мою
кралечку у полоні. Замало в неї сил проти нього.
– І що, її ніхто не може звільнити ?
– Чом не може ? Аби тільки хтось захотів. А хто захоче ?
– Ну, а якби так я ? – і Штукар хитро примружився.
– Куди тобі ! Тут треба і сили, і розуму, і хитрощів. Куди тобі !
– То, по-вашому, мені бракує сили ?
– Та ні, сили, либонь, у тебе достатньо.
– То розуму ?
– Та й розумом, здається, тебе батьки не обділили.
– То хитрощів мені бракує ?
– А за хитрощі не знаю. Може й бракує.
– А от, бабусю, ви моєму товаришеві поворожили. А чому ви мені не поворожите ? Що
мене чекає ?
– Бо ти … скинь хрестик – поворожу.
І очі її загорілися хижим блиском.
– Ні, бабусю, хрестика я не скину. Мені цей хрестик мама на шию одягнула.
– То й що, що мама ? А ти скинь !
– Е, ні ! Ніколи !
– А шкода. Бо доки ти з хрестиком, я тебе й з”їсти не можу.
– Так це ж добре, бабусю. Бо хто б тоді вашу хатинку полагодив ?
– А ти полагодиш ?
– Сам – ні, а от разом з Правоногим, якщо ви його не з”їсте, зараз й те зробимо. Бо як
можна, щоб така поважна пані та жила б в такій розвалюсі ?
– Ой, полагодьте, хлопчики, полагодьте, голубчики, бо спасу нема – так той дощ
дошкуляє. А ще ж і зима буде.
– Добре. Ми зараз і за роботу. А ви вже для нас про обід подбайте. Бо ми хлопці такі,
що, попрацювавши, і поїсти любимо. Тільки, бабусю, щоб без всяких штучок. Бо я й
сам Штукар. Дещо і я встругнути можу.
– Штукар ? А що ти, Штукарю, вмієш ?
– Е, бабусю, я багато чого вмію. Але ніколи. Бо тоді ми й до вечора вашу хатину не
полагодимо.
І хлопці взялися за роботу. Вони й самі того не підозрювали, що з них такі вправні
майстри будуть. Сякий-такий інструмент у Баби Яги знайшовся, деревини тут всякої
було, скільки хочеш, ще й неподалік озеро, а там і очерет. Хлопці підправили дах,
очеретом пошили, двері вирівняли, ще завіси змастили. Під хатиною лавчину
змайстрували, аби стара могла на сонечку посидіти, бо воно сюди таки пробивалося.
Аж самі замилувалися своєю роботою.
– Ти, Правоногий, неабиякий майстер, – сказав Штукар. – Це, якщо хочеш знати, талант.
А з такого таланту і кусок хліба їсти можна.
– Я й сам не знав, що я ще до чогось здатний. А головне, знаєш, я працював з таким
задоволенням, аж дивно. Певно, за роботою дуже скучив.
– Тепер наша Баба Яга житиме, майже, як королева. У такій хатинці живучи, не захочеться
і зла робити.
– Це ще хто знає. Нам однак треба бути обачними. Їй довіряти не можна.
– Чую, чую, пустомелі, що ви там про мене язиками плещете, – обізвалася з хатинки Баба
Яга. Хлопці тільки перезирнулися.
– Ідіть вже обідати, – покликала господиня.