7.
– Підкріпитися – то справа добра. Але мене інше клопоче: як ту чаклунку добра і краси
з полону визволити.
– От не можеш ти жити спокійно.
– Не можу.
– Що тобі до тієї чаклунки ? Яке тобі до неї діло ?
– Е, брате, людині до всього діло має бути. А чого ж світ буде вартий без добра і краси ?
– То правда. Але ж і ми не можемо ризикувати.
– А чому не можемо ? Не тільки можемо, але й мусимо.
– А чому мусимо ?
– Бо ми – люди.
– Та ми ж навіть не знаємо, де замок того відьмака, де та вежа, в котрій він тримає
свою полонянку.
– Значить, найперше нам треба дізнатися, де замок того Харлампія. Давай думати,
хто це може знати. Очевидно, це може знати Баба Яга. Це вона найбільш контактує
з всякою нечистю.
– Баба Яга ? І ти серйозно віриш у Бабу Ягу ?
– Якнайсерйозніше.
– Але ж це казка.
– А відьмак хіба не казка ? А наше з тобою життя хіба ж не казка ?
– Ну … я про те якось не думав.
– Так що, мій друже, доведеться і тобі повірити і в казку, і в Бабу Ягу.
– А де ж ти її шукатимеш, оту Бабу Ягу ?
– Та вона має бути в кожному лісі. Так би мовити, Баба Яга місцевого значення. А як її
знайти ? Ну, це вже треба подумати. Але й довго розмірковувати тут ніколи. Там десь
у полоні добро і краса. А без добра і краси, сам розумієш, людина не може. І світ також.
Слухай-но, а може її просто погукати ?
– Спробуй. То якраз і докличешся якогось відьмака.
– Та відьмаки в такий час, напевно, сплять.
– Не знаю, що роблять відьмаки, а я зараз, здається, помру від голоду.
– Потерпіть, пане Правоногий, зараз звелю подати вам сніданок. Сам розумієш, що і я
голодний. Але давай краще поміркуємо. Баба Яга має жити десь у лісових хащах та
нетрях. Отже, нам треба не виходити з лісу, а ще далі в нього заглиблюватися.
– Ну знаєш ! – обурився Правоногий. – Так я ніколи не зустріну свого лівоногого
побратима.
– Ти можеш зі мною не йти. Врешті-решт, це небезпечно, а я не хочу наражати тебе
на небезпеку. Вже сходить сонце – і ти легко вийдеш з лісу. А я мушу.
– Ага ! Значить, ти мусиш, а я – ні. Наче мене це не обходить !
– Я тебе не розумію. Чого ти хочеш ?
– Найперше – їсти.
– Ти як маленький ! Де ж я тобі візьму ? Хіба ходімо та пошукаємо диких кисличок чи
ліскових горіхів.
– Теж мені їжа !
Пішли, продираючись лісовими хащами. Коли чують – хтось плаче. Прислухались.
Плакала якась маленька істота. Голосок тихенький – чи звірина, чи дитина, – відразу й
не розбереш.
– Треба подивитися, – тихо сказав Штукар.
– Тебе ще не навчило ? Ми одного вже відв”язали від дерева. І що з того вийшло ?
– От вже і дається взнаки, що добро покинуло світ.
Сказав те Штукар і звернув у той бік, звідки було чутно плач. Ще кілька кроків … і,
розгорнувши кущі, Штукар побачив зайця. Він потрапив у пастку. Одна його лапка
була защемлена.
– Не їж мене, парубче, – ще дужче заплакав сіренький.
– Та не бійся. Я не збираюся тебе їсти. Зараз я спробую звільнити твою лапку.