6.

– І золотом ?
– І золотом .
– Щось я не бачив таких людей, щоб від золота відмовлися.
– Не бачив ! А де б ти міг бачити, коли ти крутишся серед таких, як сам ?..
– Ніби ти, Харлампію, кращий.
– Ні, не кращий. Де там ! Але часом, повіриш, так за душу візьме, що хочеться
стати людиною.
Всі загули:
– Ого ! Щось ти, Харлампію, дуже розмріявся.
– Ми ще такого від тебе не чули. Чи не закохався бува ?
– А хоч би й закохався. То й що ?
– Кохання – це, звичайно, діло молоде. Але в нашім ділі воно шкодить. Скажи хоч,
в кого.
– Е, що вам казати ? Однак не зрозуієте.
– А ти скажи, скажи. Це ж страшенно цікаво. Харлампій – і закохався !
Всі зареготали.
– І зовсім не смішно. Є у мене полоняна одна. Не повірите. Чаклунка добра і краси.
Регіт і улюлюкання покрили його слова. Аж ворони наполохано закаркали.
– То вона у тебе в полоні ? Як же ж ти її дістав ?
– То вже справа моя.
– І не хвалиться. Це великий здобуток. Позбавити світ від добра і краси. Звільнити його
від того непотребу – і світ стане наш.
– А може він бреше ? Ти не брешеш, Харлампію ?
– Ні, не брешу. Сидить, бідолашна, у вежі мого замку. Не їсть, не п”є, сумує, а заміж за
мене виходити не хоче.
Знову регіт.
– Ні, ви чули ? Заміж за нього ! Так ти ж відьмак !
– То й що, що відьмак ?
– Ти хоч би хвоста свого ховав, а то він у тебе, як у лисиці.
– То й що ?
– А ти в дзеркало хоч іноді дивишся ? Певно, ні. Бо якби побачив свою пику, то в обморок
впав би від страху.
– Добре вам сміятися ! А мені до плачу йдеться.
– Е, розкис ти зовсім, Харлампію.
– Ти гляди, не надумайся її випустити.
– Нізащо в світі !
– От і поменшає добра на землі. Що не кажіть, а вона нам багато в чому заваджала. А
зовсім же дівчисько ! І не віриться, що вона – чаклунка. А силу має – ого яку.
– Ще б не мала ! Такого відьмака підкорила. Гляди ж, не розкисне та не випусти її.
– Сказав же: нізащо !
Напевно, десь далеко на селі закукурікали півні. І не чути їх було, сюди й не долітали
їхні голоси, але вся та нечисть, мов за поданим знаком, раптом щезла.
– Оце так ! – сказав Штукар. – Наслухалися.
А Правоногий докинув:
– А якби вони нас побачили, ото було б … я щось не можу втямити: як це вони, такі
чаклуни і відьмаки, не могли розгадати, що ми тут є, так близько від них. Якби вони
тільки нас побачили, страшно навіть уявити, що б з нами було. Але ж як вони все-таки
нас не знайшли ?
– Все дуже просто, – сказав Штукар. – У мене на шиї хрестик, що дала мені мала. Цей
хрестик із самої Лаври. От він нас і захистив від злої сили.
– І не повірив би, та мушу. Але пора нам вже з того лісу вибиратися. Надоїв він вже мені.
Та й чимось підкріпитися не завадило б.