5.
А тут темно, хоч око виколе. Коли чують, аж хтось кричить.
– Слухай, знову хтось кричить, – сказав Штукар.
– Нехай собі кричить.
– А може звірина кого розриває.
– Ой, бачу я, що ти дурнем був, дурнем і зостався. Біда тебе нічому не навчила.
– А все ж підемо, подивимося. Може, комусь допомогти треба.
Пішли на голос. Дійшли. Викресали вогню – аж то їхній недавній приятель.
Видать, знову за щось попався.
– Ах, ти ж, злодюго ! Ми із-за тебе у в”язницю потрапили. Убити тебе мало.
– Братчики ! Не лишайте мене ! Відв”яжіть ! Я більше ніколи не буду !
– Нехай тебе нечистий відв”язує ! Він і є твій братчик.
Та й пішли далі у гущину лісу, а їм навздогін ще довго лунали розпачливі крики злодія.

От пройшли вони вже добряче, пообдиралися, пообшмульгувалися у темряві.
А що вже натомилися, то й не сказати.
– Все ! – сказав Правоногий. – Більше нікуди не йдемо. Тут і заночуємо.
І простягнувся під здоровенним дубом. Два їх таких тут було. Росли собі на невеличкій
галявині, справжні красені, либонь, на цілий ліс.
– Ото дерева, – сказав Штукар. – Мабуть, їм років навіть не по сто, а по двісті буде. Але
так спати не годиться. Це все-таки ліс. Звірина яка може напасти. Так не годиться.
Вставай, допоможеш мені.
– Добре, що ти вночі бачиш, як вдень. А я нічого не бачу, – відгиркнувся Правногий,
але таки встав. Обидва вони міцно позв”язували гілля двох дубів і спорудили собі зручну
і розкішну постіль та й повмощувались обидва.
– Королівське ложе, – сказав Правоногий.
– Та яке там ! – заперечив Штукар. – Жоден король на такому ще не спав. І свіжо тобі,
і зелено !
– А як дощ піде ? Буде тоді тобі свіжо.
– Та на дощ ніби не виглядало.
Та й поснули, бо добрячи-таки натомилися та напереживалися.
Прокинулися обидва нараз, ще до ладу не збагнувши, що їх розбудило. Дослухалися.
Внизу стояв якийсь гамір. Скидалося на те, що під тими двома здоровенними дубами
зібралося багато людей. Але ж які могли бути люди, коли стояла глупа ніч ? Звідки нашим
подорожнім було знати, що саме тут раз в рік опівночі, під тими найстарішими
в лісі дубами, збиралися чаклуни, відьмаки та всякі злі сили на свою нараду, щоб помірку-
вати, яке ще зло на світі можна зробити. Їх зібралося чимало.
– Чи всі зійшлися ?
– Всі. Тільки злодія нема. Того, що до дуба прив”язаний.
– Бо він дурень, тому й прив”язаний. На всякі дрібниці лакомиться. Нема, щоб щось путнє
зробити, якесь велике зло. Нехай побуде там ще трохи, то може й порозумнішає.
– А дружки його де ?
– Та де ж ? У в”язниці сидять.
– Та ні, либонь, вийшли.
– Та як вони могли вийти ? Корчмар свого не подарує. З живих шкуру злупить.
– Так один з них – штукар. Він вміє крізь стіни проходити.
– Невже крізь стіни ?
– Так. Я сам бачив, коли в корчмі він свої штуки показував. Ми, хоч і чаклуни, та жоден з
нас такого не вміє.
– От би нам його дістати, якось на свій бік перетягнути.
– Е, ні, нічого з того не вийде.
– Чому не вийде ?
– Він – чесний, а з тими чесними біда. Нічим їх не візьмеш.