Поснули хлопці, захропли. Ніч огорнула село – кругом ні лялечки. Тільки злодій не
спить – на те він і злодій. Для нього саме час свої кепські справи робити. Бач, не покаявся,
пробувши цілий день прив”язаним до дуба. От він встав, а злодії вміють це робити дуже
тихенько, спритно обнишпорив геть усю корчму, взяв гроші, які тільки вдалося йому
надибати, та й утік.
Штукар і Правоногий солодко спали, натомившись, прокинулися вони від страшного
гвалту та лементу, який зчинили корчмар з жінкою та дітьми. Ще не встигли хлопці
розшолопати, що і до чого, як до кімнати, де вони ночували, вскочив корчмар зі слугами
та й ну кричати та погрожувати.
– А-а ! То ви ще тут ! А де ж ваш третій братчик ?
Ті сонно роззиралися довкола, протираючи заспані очі і нічого не розуміючи.
– Дурниками прикидаєтеся ? – кричав розлючений Мошко. – От посидите у в”язниці,
тоді й все нам розкажете, і спільника свого викажете.
– Якого спільника ? – спитав Штукар. – Та ти, чоловіче, хоч би толком пояснив, що воно і
до чого.
4.
– Ще й пояснювати йому треба ! Може ви й того не знаєте, що ваш братчик у мене гроші
вкрав та й утік ?
– Бо й справді не знаємо.
– Розбійники ! Злодії !
– Почекай, чоловіче, – намагався урезонити господаря Правоногий. – Та якби ми були
з тим злодієм заодно, то ми б повтікали разом з ним. Сам поміркуй: навіщо б ми залиши-
лися тут ?
Та де там ! Корчмар розійшовся і слухати нічого не хотів. Та воно й зрозуміло: кожен би
так на його місці.
– Почекай, чоловіче. Ну послухай же ! – заспокоював корчмаря Штукар.
– Ти ж сам бачив, що ми спали. Хіба ж спали б ми, якби були причетні до крадіжки ?
Втекли б ми разом з тим лиходієм, котрого ми вчора на свою біду відв”язали від дерева,
повіривши у його розповідь про розбійників, що нібито напали на нього.
– Резонно, – сказав один із слуг. – Якби вони завинили, то втекли б. І я б втік, якби вкрав
що-небудь. І ти, Мошку, втік би, а не чекав би, щоб тебе схопили.
Корчмар, хоч і трохи вгамувався, та все ж звелів кинути приятелів у холодну до приїзду
вищого начальства, а ті вже розберуться. Та хлопці добре знали, що ніхто розбиратися
не буде, бо злодія ще ловити треба, а вони ось тут, голубчики. І доведеться їм відповідати
за чужі гріхи.
– Пропали ми, – зажурився Правоногий, сидячи в кутку на соломі.
– Не журися, – заспокоював приятеля Штукар. – Це ще не біда. Начальство так швидко
не приїде. А нам аби лиш до ночі.
– І що нам та ніч, коли варта стоїть ?
– Та що там тієї варти ! Двоє ! Та хіба ж то варта ? Хіба ж ти забув, що я – Штукар ?
От дочекалися і ночі. Було чутно, як вартові за дверима у карти грають. Потім один
позіхнув:
– Як на мене, то я б і спати пішов.
– Ти що ! Як можна ! А раптом вони …
– Та яке там раптом ! Той, що мав утекти, вже втік. Ти що не розумієш, що ці бідолахи
поплатилися за свою доброту ? Відв”язали, дурні, злодія від дуба, він розчулив їх своїми
розповідями про розбійників, а вони й вуха порозвішували та й взяли його з собою.
– То ти думаєш, що вони не винні ?
– Звичайно, що не винні. Та воно й по них видно. Які вони злодії ? Я їх вчора добре
роздивився. Але відповідати їм доведеться, бо винного ще ловити треба. А кому охота ?
Легше невинних у в”язницю посадити, ніж винного впіймати. Шкода хлопців. Пропадуть
ні за цапову душу. Та відпустити ми їх не можемо, бо тоді нас кинуть на їхнє місце. Але,
якби вони якось спромоглися втекти, то я б тільки радий був. Та де вже їм звідси втекти !
Вікна загратовані, двері і стіни міцні. Шкода хлопців. І вартові повкладалися спати, а
через якийсь час було чути їхнє могутнє хропіння.
– Пора, – тихо шепнув Штукар. – Залазь мені на плечі і міцно за мене тримайся. І очі про
всяк випадок заплющ.
– А навіщо на плечі ?
– А що, може ти сам вмієш через стіну пройти ?
– А ти гадаєш, у тебе вийде ?
– А що тут гадати ? Ну, тримайся !
Отут і відчув Правоногий, що таке справжній талант. Наче крізь легку завісу, друзі
пройшли крізь стіну і були вже на волі.
– Тільки не бігти, – сказав Штукар, – аби не привернути чиєїсь уваги.
– Чиєї там уваги ! Всі сплять, як суслики. А проте в корчмі ще світиться.
– Що, зайдемо ? – засміявся Штукар.
– Ти що ! – перелякався приятель.
– Ото сміху було б !
І вони, весело перемовляючись, пішли з села в напрямку до лісу. Увійшли в гущавину.