3.
– Ти, гицлю ! Ще мало з нас маєш прибутків !
– Шкода тобі людей подорожніх нагодувати ! А ми б і розважилися трохи.
– Коли ти такий, то ми зараз-таки встаємо і йдемо геть. І більше в твою погану корчму –
ні ногою.
Корчмар – а то, звісно, був жид – людина метикована, та ще й жінку розумну мав, от і
помислив собі:
„Краще я вже їх погодую, ніж мені зі своїми ж таки дядьками заводитися”.
Доки стіл для прибульців накривали, ставили там страву та горілку, штукар на руки
перевернувся та й ну на руках танцювати та ще й ногою об ногу пристукувати. Та так
вправно, що другий і на ногах так не втяв би.
– Та досить вже, – покликав товариша Правоногий, – ходи вже вечеряти.
– Ні вже, – сказав Штукар, стоячи вниз головою. – Я свою вечерю спершу відробити
мушу. Спробуй потім, повечерявши, стати цапки. Вся горілка так і виллється. А шкода ж
буде. Зароблена, не дармова.
Всі сміються, у долоні плещуть, Штукаря хвалять, від свого столу на їхній пляшки перес-
тавляють, а дехто й гроші кладе. Через півгодини у корчу набилося стільки людей, що й
не протовпитися. Вже й нема місця, де штуки показувати. Та Штукареві і горя мало:
крутиться колесом, в”юном звивається людям попід ноги. А потім раз – та й зник. Ніхто
й не зауважив, куди. А він собі крізь стіну на вулицю вийшов, охолонув трохи, умився
біля криниці та й, свіжісінький, у двері зайшов. Тут всі заплескали, ще просять. А Штукар
і каже:
– Люди добрі, на сьогодні вже досить. Я вже мушу вечеряти, бо, попрацювавши, як той
казав, не гріх кусень хліба з”їсти. А від кварти горілки я ще ніколи не відмовлявся.
Та й сів за стіл біля своїх товаришів. Тут до нього лисицею підкотився рудий Мошко,
корчмар. Він побачив, що цей парубок може принести йому неабиякий зиск. Он скільки
людей понаходило. А кожен же хоч щось, та купить: чи випити, чи з”їсти, чи якого
оселедця до хати, чи дітям по бублику. От Мошко отак підступив до Штукаря та й каже:
– Послухай, парубче, нехай твої товариші, переночувавши, йдуть собі, а ти залишайся.
Буде тобі тут добре: і їстимеш, і питимеш, скільки душ а забажає. Поживи у мене. А там,
коли тобі добре поведеться, то я й свою дочку за тебе віддам – та й заживемо. Ого !
– Ні, не можу я кидати своїх товаришів. Хоч я їх близько й не знаю, та однак разом підемо.
– Що ж, коли так, то про мене, нехай і вони трохи поживуть. Хоча це, звичайно, накладні-
ше буде.
– Ти, чоловіче, от що: звели постелити нам де-небудь, щоб ми переночували, а завтра
повстаємо – то й порадимося. А зараз, он бачиш, мої товариші вже куняють, та й я, правду
кажучи, від утоми з ніг падаю.