Казка була довга,
так зате добра.
Хто її дочитав,
той мудрішим став.
А хто не дочитав і кинув,
той неодмінно порозумнішає
і дочитає.

ШТУКАР І ПРАВОНОГИЙ

Було літо. Стояв спекотний день. Сонце перебувало саме у зеніті і пекло
немилосердно. Навіть пташки замовкли. Очевидно, від тієї спеки не мали сил роззявляти
дзьоби, шоб видобути якусь пісню. Зрештою, це був звичайний жнивовий день.
Серединою курної дороги йшов собі чоловік з ціпком і торбиною через плече. Йшов
собі розміреним кроком, ніби ота спека, що стояла довкола, зовсім його не обходила.
Коли добре придивитися, то можна було розгледіти його молоде парубоче обличчя, запи-
люжене і притомлене, під чорним вусом, чорними бровами та розкішним кучерявим
чубом. Але від спеки чуб той змок і втратив свою пишноту. Лише юна парубоча сила
додавала його ході пругкості і певності. Та ще якась дивна безнадія в очах.Чому безнадія,
здавалося б, коли людина ще зовсім молода і повна сил ? Чоловік йшов, не збавляючи
ходи, та все ж інколи зупинявся, нахилявся до якоїсь квітки, гладив житній колос і наче
щось до нього промовляв.
Перехожого наздоганяв другий чоловік, теж молодий, але ще дужче заморений
спекою. Наздоганяв – і ніяк не міг наздогнати. Аж таки не витримав і гукнув:
– Почекай. Чуєш ? Почекай.
Подорожній зупинився. Чоловік порівнявся з ним і сказав:
– Фу ! Спека яка ! Хоч би тобі вітерець шелеснув. А ти, парубче, чи не в скороходи до
короля найнявся, що я тебе ніяк догнати не міг ? А може ти тікаєш від нареченої,
рябої та поганої ?
– Ні, в скороходи я не найнявся і від нареченої, рябої та поганої, не тікаю. Бо навіщо б
таку погану за наречену мав би собі брати ?
– А якщо багата ?
– Та цур йому, тому багатству. Просто, вдача у мене така: як йти, то йти, як їсти, то
їсти, як робити, то робити.
– Гарна в тебе вдача. А куди це ти, добрий чоловіче, мандруєш ?
– Та так … Іду собі, дороги не питаю, куди вона мене заведе, там і буду. А от звідки ти
взяв, що я – добрий чоловік, того не знаю. А може я пройдисвіт чи розбійник який ?
– Е, ні ! Мене не одуриш. На конях і на людях я добре знаюся. Ще віддаля за тобою
дивився. Не стане розбійник чи так який лиходій над квіткою чи колоском нахилятися.
Обидва посміхнулися – і це стало початком приязні між ними.
– І все ж цікаво, не ображайся за мою настирливість, звідки у такого парубка, як ти, така
безнадія в очах ? І куди все-таки ти мандруєш ? Не може ж бути, щоб ти і справді не
знав свого шляху.
– Історія моя, хоч і недовга, та не зовсім звичайна. Але, якщо вже нам по дорозі, то
розкажу. Я – штукар. Це вважай, моє ім”я, бо інакше в селі мене ніхто і не називав.
Коли був маленьким, мама Івасиком, Іваном називала. Але потім через оте штукарство
я й ім”я своє загубив. Штукар та й штукар. А все через те, що вмію я всякі штуки, тобто
фокуси всякі показувати. Ну, можу, скажімо, танцювати на руках, крутитися колесом,
на лева чи ще якого звіра перекинутися або крізь стіну пройти – і це без всяких зусиль.
– Вчився десь тієї штуки чи так ?
– Ні, не вчився. Це в мене від народження. Коли був малий, всі собі потішалися з того,
а коли дорослим став, батьки й сварити стали:
– Нащо нам твоє штукарство ? З того хліба не їстимемо. Нам треба поле орати, сіяти,
косити, молотити. А ти до такої роботи зовсім непридатний. То йди собі в світ та дурно
хліба не переводь.
От я й пішов. Тільки куди мені податися – і сам не знаю.
– Кепські твої справи, хоча й не дуже, бо, коли ти і справді талант такий маєш, то,
думаю, з того і кусок хіба можна їсти. Та, чого доброго, ще й розбагатіти. От у мене