17.

А Орися і далі плакала – тепер від радості. Ну вже ті жінки !
Взяв Терешко сокирчину та й пішов до старезного дуба. Вибрав гілку, міцну та не
тоненьку, та й давай рубати. Правду баба сказала: сокирка таки вже досить затупилася.
Певно, після Терешка ніхто її не гострив. Та таки впорався з тією гілкою. Обірвав листя,
обтесав – і вийшла пречудова палиця з загостреним кінцем. Всі спостерігали за Терешком,
дивувалися: що це він робить ? Одна Маруся не дивувалася, бо вона знала, що буде далі.
А далі Терешко почав креслити кругом хижі кола.
– Чи ти, Терешку, за свою мандрівку бува не став чаклуном ? – засміялася стара.
– Либонь, що й став, – заклопотано мовив Терешко, бо саме пильнував, щоб кола гарні
були. А далі й сказав:
– А тепер, бабусю, обійдіть по тих колах сім разів свою хижу: та все проти сонця, та все
проти сонця.
Як стала стара по тих колах ходити, то почала з її лиця та постави старість і
потворність спадати. І вже, коли останнє коло добігала, то була це ставна вродлива
дівчина, у плахті та вишиванці, голова стрічками прибрана.
– Ой, – скрикнули всі разом, вітаючи її. А вона лише бачила на собі плахту та вишиванку
замість свого лахміття.
– Чи ж є у вас хоч якесь люстерко ? – спитав схвильований Терешко.
– Та навіщо воно мені ? На свою вроду видивлятися ?
І засміялася. Голос дзвінкий, сміх дівочий. Аж сама довкола озирнулася – голосу свого не
впізнала.
– А на таку вроду і подивитися – так не сором, – сказав Терешко. – Ходімо до струмка.
– Ні, – сказала Орися, – ось тут криничка є, там вода чиста і прозора.
Як глянула у воду, як побачила своє відбиття, то й заплакала.
– Тепер можна і вмерти.
– Та навіщо вмирати ? Тепер жити треба. Як же звати вас … тебе, красуне ?
– Ганною колись батьки називали. Але це було так давно …
– Ходімо, Ганнусю, до хати, борщем почастуєш, коли наварила. Та й коней напоїти треба.
Ходімо.
І всі пішли у хижку. Підходять – аж хижки нема. Стоїть хата рублена, нова та гарна.
– От тобі й маєш, – засміявся Терешко, – хижки немає. Та чи борщ хоч залишився ?
– Як нема, то не велика біда: ми свіжого зваримо. Пам”ятаю, в цей день у нас дома і борщ
був, і вареники, і гуска печена. Ми тоді гостей чекали.
Зітхнула.
– Чи не нас ?
– Ой, либонь, що й вас. Я ж вас сім віків чекала, – та й знов у сльози.
Увійшли в хату – все, як колись було, при її дівуванні. Тільки Орисині речі на місці
лежать. Все, як тоді: і борщ, і вареники, і гуска печена, і навіть наливка. Чудно було.
– Ну, – сказав Терешко, – скуштуємо, який колись борщ варили. Чи такий, як тепер ? А
вареники, здається, такі ж … От і не подумав би, що ці страви такі давні.
Всі сіли до столу і їли, і пили, забувши, що все це готувалося так давно.
А потім Терешко їм пригоди свої розповідав, пісень своїх пречудових співав, а по
всьому і сказав:
– А тепер, дівчата, слухайте, що буду казати. Долі у вас обох незвичайні. Розкажи комусь –
не повірить. А якщо не повірить, то нащо й розказувати ? Чи не так ? Отже, ваше
минуле – таємниця. Та й хто у таких красунь про їхнє минуле питатиме ? А надумав я
вас обох за своїх братів заміж видати.
– Оце за тих двох телепнів ?
– Ну-ну, панно Ганно, не вередуй. Хлопці вони гарні, на силі дужі, а тепер ще й багаті. А
що не дуже розумні … а жінка тоді для чого ?
Всі засміялися.