14.

– А ту скриньку, якщо хочеш, візьми собі на згадку.
– Ні-ні ! – злякано відсахнулася та.
– Не бійся. Вона вже мовчатиме. Вона безсила і не матиме над тобою влади. А тепер
от що: чи не хотіла б ти за одного принца заміж вийти ? Та ти його знаєш, ти перед
ним танцювала. То як ?
– Глузуєте з мене ?
– Ні, зовсім ні. Ти йому дуже сподобалася.
– Не знаю …
– Ходімо – то й побачиш. Змушувати тебе ніхто не буде. А коли буде твоя на те згода, то й
на весіллі погуляємо.
Так воно і сталося. І не будемо ми довго розказувати, що то за пишне та гучне весілля
було. І хоч як наші подорожні спішили, а таки мусили затриматися і погуляти на тому
весіллі. А потім, незважаючи на їхні заперечення, спорядили їм у дорогу повіз
королівський, добрими кіньми запряжений, подарунками всякими наділили ще й мішок
золота на ньому примостили.
Їдуть наші подорожні – аж доїжджають до того села, де Терешко колись свою чарівну
торбу з хлібом залишив.
– Заїдемо ще сюди, – сказав Терешко, – подивимось, як тут люди живуть.
А люди тут жили багато: і хліб був, і до хліба було. Терешка впізнали, кланялися
йому, дякували, що порятував їх колись в лиху годину. Частували-пригощали, а на дорогу
хлібину дали – з власної печі, а не з чарівної торби. А чарівну торбу таки повернули
Терешкові:
– Візьми, може, комусь ще пригодиться. Може, ще когось у лиху годину порятуєш. А ми
вже самі і хліб виростимо, і напечемо, а ви до нас в гості приїжджайте.
Поїхали.
– То, може, вже й до твого дому нарешті поїдемо ? Дуже вже кортить мені братів твоїх
побачити.
– Ні, Марусю, ще маємо одну добру справу зробити.
– Знаю, знаю. Ту дівчину розчаклувати, що вже сім віків …
– Так. Вона чекати не може. Досить вже натерпілася. Ми мусимо їй допомогти.
Поїхали. Аж у той ліс, аж до тієї хижі. І як тільки коні ту дорогу знали ? І як тільки
той повіз у тих нетрях проїжджав ? Мабуть, на добрі справи добрим людям і сила добра
знайдеться, що допомагає їм.
А тим часом, поки все це відбувалося, Терешкові брати додому добилися. Раді такі,
що Терешка нарешті здихалися і що золото їм тепер достанеться. Тепер і про Орисю слід
подумати: як змусити її за одного з них заміж вийти. А ще питання мучило: за кого ?
Почали батьки за Терешка розпитувати – син же таки. А тут ще й Орися прибігла,
плачучи:
– Ой, де ж ви та й де мого чоловіка поділи ?
– Та хто б же його дівав ? Сам не захотів додому повертатися, – сказав старший брат.
– І де б пак захотіти, коли з такою танцівницею розважається, – докинув середульший. І
обидва засміялися. Заплакала тут Орися та вдарилася об поли руками:
– Не вірю я вам, не вірю ! Згубили ви мого Терешка.
– Та хто б його губив ! Живе собі, як король. Ще й нам мішок золота дав, щоб не
бідували, – сказав середульший брат, а старший на нього прикрикнув:
– Цить, дурню ! І сам не знаєш, що верзеш ! Гляди, ще й ділитися доведеться !
– Сам ти дурень ! Нехай знає, що у нас золото є, скорше заміж за когось із нас вийде.
– Вже ж не за тебе, – сказав старший брат.
– А чом би й не за мене ? – обурився середульший.
– А тим не за тебе, бо ти дурень.
– Від дурня чую, то й не зважаю !