9.

– Добре, добре, дочко, не сердься. Це ми так …
– То давайте обідати. Та й гостя час пригостити.
Пройшли у світлицю. А там – ще більша розкіш. І столи заставлені всякими
напитками і наїдками. Сіли обідати. Чаклун добряче таки до напитків приклався, а
Терешко більше на страви налягає, бо дуже зголоднів у дорозі. А змія все щось нашіптує
та й нашіптує чаклунові на вухо. Аж той відмахнувся та ще й прикрикнув на жінку:
– Цить ! Він і мені подобається ! Я й сам скучив за розумним словом.
– Ото й найнебезпечніше, – прошипіла Бестія.
– Мамо ! А то я й справді піду від вас, як надумала.
– Та добре вже, добре, – сказала мати.
Терешко зрозумів, що мусить сподобатися цій дівчині, хоч досі він з усіма поводився
чесно, навіть зі своїми ворогами, тож дурити дівчину йому ніяк не хотілося.
Пообідали та й розійшлися кожне у своїх справах. Терешка з Морокою насамоті
лишили: нехай дитина розважиться трохи.
– Вбити ми його завжди встигнемо, – сказав Чорнохват своїй дружині. – Нікуди він від нас
не втече.
– А якщо знову сторожу обморочить ?
– Не обморочить. Будемо пильнувати.
– То нехай, – сказала змія, а сама вирішила потай таки звести зі світу Терешка.
А Терешко з Морокою сидять собі та й розмовляють.
– І чого це в тебе, дівчино, ім”я таке чудне ? Аж вимовляти не хочеться. Сама гарна, як
квіточка, а ім”я …
– Ім”я як ім”я. Батько з матір”ю таке дали. А мені що ? Дали – то й байдуже. А ти б як
хотів мене називати ?
– Ну, скажімо, Марусею. Хіба ж не гарно ?
– Гм ! Маруся … Либонь, що й гарно … то й так і називай – Марусею, коли хочеш. Так ніби
і справді краще … А тепер розкажи що-небудь цікаве. Я тут зовсім занудилася.
– Розумієш, розказувати я не мастак. Давай я тобі краще заспіваю.
– То співай, коли вмієш. Тільки щоб гарно.
І Терешко заспівав. Та так, що дівчина і зроду не чула такого співу. Та де б їй тут і
чути …

Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мене, очі, плакать навчили.
Де ж ви навчились зводить людей ?

– Ох, же й гарно ти співаєш, парубче, вік би тебе слухала.
– Вік – не можна. Треба мені звідси додому вибиратися.
– Ти що ! Ще такого не бувало, щоб хтось звідси живим вибирався. Не випустять тебе мої
батьки. Та й я не відпущу.
– Як це – не відпустиш ?
– Та хіба ж би я дурна була, щоб такого хлопця та й відпустити ?
– І оце б ти мене в неволі тримала ?
– Чому в неволі ? Житимеш у нас, в багатстві і розкоші, любитимеш мене, співатимеш
мені свої пісні …
– Ну й морока мені з вами !
– А ти казав – Маруся.
– Звичайно ж, Маруся … Послухай, Марусю, я люблю іншу. Вона, та інша, – моя дружина,
гарна, що й другої такої на світі нема.
– Тільки не кажи, що вона вродливіша за мене.