Тетяна Фролова
Кому казку, а кому бубликів в’язку
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Жила на світі одна старенька бабуся. Вона мала аж дванадцятеро
онучат. І всі вони, і хлопчики, і дівчатка, всі, від найменшого до
найбільшого, дуже любили казки. Вони любили слухати, а бабуся над усе
любила і вміла ті казки розказувати. Як почне бабуся казки казати, то
вже можна й колисанку не співати. Хтось засне, а хтось і до ранку слухав
би.
А якось перед тим, як казку казати, бабуся спитала:
– А як там було з тими бубликами?
– З якими бубликами, бабусю?
– А з тією в’язкою. Як там було? Пам’ятаєте? Закінчилася наша
казка, а хто слухав, тому бубликів в’язка.
– Пам’ятаємо, пам’ятаємо.
– Але це ж неправильно, – обурилася бабуся. – Хто слухав, тому ще
й бублики. А тому, хто казку казав? Нічого? Так нечесно.
Внучата задумалися, принишкли і знічено посміхалися. Хтось
палець у рот поклав, хтось по-дорослому потилицю чухав, а Оленка
спитала:
– А ви, бабусю, як би хотіли ті бублики розділити?
– Ну… Не знаю. Але так нечесно.
– А бублики є? – спитав Сергійко.
– Аякже! Є. Бо як можна починати казку без в’язки бубликів?
Бублики є. Тільки-от… Кому їх їсти? – все ніяк не могла придумати
бабуся.
Внучка Юля ще трішки подумала, а потім сказала:
– Тоді виходить так, що в’язку бубликів треба віддати бабусі за те,
що казку нам розказувала.
Тут всі діти загаласували, засперечалися. Нікому не хотілося
зоставатися без бубликів.
– А ми?
– А нам бубликів?
– Ми теж хочемо.
– Це ж ціла в’язка! А нам жодного?
– Це несправедливо.
– А ви за те казку будете слухати. Хіба ж вам того мало? –
намагалася втихомирити дітей Юля. Вона ж уже ходила до школи,
збиралася з першого класу до другого переходити. Вихід знайшов
Сергійко. Він ще до школи не ходив, а лише в дитячий садок, та був
допитливий і розумний.
– А знаєте що? – сказав хлопчик. – Слухайте, слухайте, я
придумав.
Діти принишкли.
– А ми бублики порівну розділимо. От! І бабусі, і нам буде. Там же
їх багато, ціла в’язка. Треба їх порахувати, а потім розділити на всіх.
– Молодець, Сергійку. Це ти добре придумав.
– Ага, це ж їх треба перелічити. А їх он скільки – ціла в’язка.
– Це зроблять школярики. Хіба вони лічити не вміють?
– І я вмію.
– І я.
– А я вмію лічити тільки до десяти, – сумно сказала найменшенька
дівчинка і показала пальці на обох рученятах.
– Навчишся, – заспокоїла дівчинку Юля. – Підростеш – то й
навчишся. Я теж колись не вміла.
Бабуся в розмову не встрявала. Їй було цікаво, як діти вирішать
проблему з тими бубликами. Ясна річ, бабуся ради жарту почала цю
розмову про бублики. Хіба вона таке дозволила б, що б їй дісталася ціла
в’язка бубликів, а дітям – жодного? Скажіть мені, де ви бачили таких
бабусь? Тим паче, що бубликів було багато, а зуби у бабусі були не такі
вже й міцні. Отже, справа з бубликами була вирішена. Пора було
починати казку. Всі повсідалися – і бабуся почала.