Кому казку, а кому бубликів в’язку

А що ж відбувалося на прикордонні, на побоїщі? Все казкове
лицарство тут зібралося, щоб подолати дванадцятиголового змія. Та
найдужчі силачі ніяк не могли з ним впоратися. Що зітнуть йому три
голови, а в нього натомість шість нових голів виростає. Вже до кого
тільки не зверталися лицарі за допомогою. Ніхто не міг їм ні силою
допомогти, ні пораду слушну дати. От тоді й вирішили покликати Топа.
Чарівник він був ще зовсім молодий, але тямковитий. Подивився Топ,
що зусилля лицарів марні, що змій все дужчим стає та все більше
обростає головами. Підійшов Топ ближче, сказав своє «крібле, крабле,
бумц!» і доторкнувся до змія своєю чарівною паличкою. Великий і
могутній змій став маленьким, як мишка. Наступив Топ на змія ногою.
А його недаремно Топом називали. Черевики у нього здоровенні були.
Отут змію і кінець настав. Всі стояли якийсь час і чекали: чи не оживе
ще зміюка? Ні, розчавлений і жалюгідний лежав він на землі. І не
вірилося, що така грізна сила, така безмежна лють ще недавно кипіла в
ньому. Всі хвалили Топа, а він вже міркував, як повернути Ласунчика
Наталочці та як гідно відправити гостей з їхньої казки додому. Щось
вони тут задовго затрималися.
Коли Топ наблизився до королівського палацу, вже принцеса
Пелюстина і Наталочка радісно махали йому з балкона і гукали:
– Топ іде! Топ іде!
Топ раптом відчув, що йому щось не так. Він ще сам не знав, що
саме не так, але зрозумів: чогось йому бракує. Поліз у кишеню – а
чарівної палички нема.
– Загубив! – жахнувся Топ. – Що ж тепер буде? Як я своїх друзів
поверну додому?
Такого ще з ним ніколи не траплялося.
Всі довкола Топа тішилися, радісно щебетали, вітали його з
перемогою, а Топ залишався незворушний, блідий та неговіркий.
Найпершою це помітила Наталина мама. Коли дівчатка, вдосталь
нащебетавшись, знову побігли у сад, вона підійшла до Топа і тихо
спитала:
– Щось трапилося, Топе?
– Так. Я загубив свою чарівну паличку.
– Чарівну паличку? Як таке могло статися?
– Не знаю.
Наталина мама спохмурніла.
– Ти хоч при Наталі того не кажи.
– Я звик завжди казати правду. І дітям також.
– Скажи, Топе… Це означає, що ми вже ніколи не повернемося
додому?
– Ну навіщо так сумно? Будемо шукати інші шляхи.
– Однак це сумно. Як необачно я погодилася на таку мандрівку.
Не диво Наталі – вона ще мала. Але ж я доросла. Ах, як необачно.
– Не треба себе картати. І мене також. Я сьогодні здобув перемогу
над змієм і заслуговую трошки співчуття. Бо чарівники – вони теж люди.
Їх також мучить спрага, і втома, а ще відповідальність, що лежить на
них. Мені інколи здається: от завершу ту чи іншу справу – і перестану
бути чарівником, скину з себе той непосильний обов’язок. Але минає
час – і я знову беруся за свою чарівну паличку, бо чарівник – це
назавжди. Бо чарівник мусить боротися зі злом, бо без чарівника
врешті-решт не обходиться жодна казка.
Тут вбігли Пелюстина і Наталя.
– Що, Топе? Вже збиратися? Ми повертаємося додому? –
задзвеніла своїм голоском Наталя.
– На жаль… – зітхнув Топ, – ще мусимо трохи почекати.
– Ти сумний, Топе? Щось трапилося? Ти не можеш повернути
Ласунчика?
– Ні, Наталю. Йдеться не про Ласунчика. Його ми неодмінно
повернемо. Але найперше треба повернути мою чарівну паличку.
– Чарівну паличку? А що з нею трапилося? Її проковтнув змій?
– Чекай, чекай. Ти здається маєш рацію. Її, здається, насправді
проковтнув змій. Як я міг про це забути? Востанню мить змій дійсно
вихопив її у мене з рук і… Здається таки проковтнув. От халепа!
– То ти залишишся у казці? – зраділа Пелюстина. – Це добре. З
тобою так цікаво. Я ще тобі не все показала. А твоя мама варить такі
смачні… Як їх? Забула.
– Вареники? – нагадала Наталя.
– Так, вареники. Ти рада, що залишишся у нас?
– Та… Не дуже.
– Хіба тобі у нас не подобається?
– Подобається. Але… Знаєш, я все-таки вже скучила за домом.
Там у нас живе півник, який своїм співом будить сонце, кури, індик. Там
у нас, мабуть, вже сади зацвіли, а це так гарно. От тільки мені ще б мого
Ласунчика. Без нього мені буде якось не так. Я вже до нього звикла.
– А мені без тебе теж буде якось… Не так, – зітхнула Пелюстина. –
Я до тебе теж… Звикла.
– Нічого. Ми з тобою будемо зустрічатися. Я надіюся, що Топ
неодмінно знайде свою чарівну паличку.
І тут залунало голосове повідомлення. Його було чути скрізь і
звідусіль.
– Увага, увага! Повідомлення чарівнику Топу. Знайшлася чарівна
паличка. Прошу приїхати і її забрати. Більше вона нікого не слухається.
Всі посміхалися. Особливо тішився Топ. Тепер він зможе
повернути своїх друзів додому. Посміхалася мама, раділа Наталочка,
тільки принцеса Пелюстина сумно дивилася на свою нову приятельку.
– З тобою так цікаво, – казала вона. – Ти ні на кого не схожа.
– Ти теж.
– Мені буде сумно без тебе.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =