Кому казку, а кому бубликів в’язку

А десь через тиждень прийшла Миця, схудла, змарніла і сумна.
Кошенята – народ добрий і незлобивий. Вони вже встигли забути, як
зверхньо дивилася на них Миця. Кошенята щиро зраділи, що вона
повернулася.
– О, Миця прийшла.
– Миця повернулася, – загукали вони зусібіч.
– Як ти себе почуваєш? – запитав пан Мурко.
– Та так собі. Не дуже, – відповіла Миця і ледве не заплакала. Це було так
на неї не схоже, що пан Мурко занепокоївся.
– Що з тобою, Мицю? Настрій у тебе, бачу, бажає бути кращим. Чого ти?
Розкисати не треба. Натерпілася трохи, та тепер все піде на лад.
– Яке там на лад! – сумно сказала Миця і таки розплакалася.
– Доки я була в лікарні, моя хазяйка нову кішку собі завела. Гарну,
породисту. А мені сказала:
– Йди собі, Мицю. Щоб я тебе за місто не вивозила, сама собі притулку
шукай. Розумієш, у тебе вигляд вже не той. А до мене, ти знаєш,
приходить добірне панство. Я не можу їм тебе таку показувати. Ти
схудла, спаршивіла, всю свою породу втратила.
А я собі подумала:
«Хіба можна втратити породу? Це ж на все життя».
Але так сказала моя господиня.
– Іди, Мицю.
І погладила мене на прощання. Я й пішла. А куди мені тепер – сама не
знаю. Буду тепер, як Мундик.
І тут її погляд впав на Мундика. Спершу їй здалося, що в їхній школі
з’явився новий породистий кіт. А коли придивилася, то аж про своє горе
забула.
– Мундик!
І до всіх:
– А я казала, що цей кіт особливої породи, тільки до порядку привести
його треба. Мундик!
І граційно вигнула спинку. Та Мундик лише глянув на Мицю – і знову
щось лагідно замуркотів до Аліси.
«Везе тій Алісці, – неприязно подумала Миця, – а безпородна ж! І що він
у ній таке знайшов? Звичайна собі кішка. Навіть ніякого натяку на
породу. Не те, що я. Ах, Мундик! Який розкішний кіт …»
Але тут Миця знову згадала про свою біду та й перестала думати про
Мундика. Всі дуже співчували Миці і жаліли її. Але ніхто не міг їй
чимось зарадити. Важко було собі уявити, що Миця, така гарна і ще не
зовсім здорова, зовсім не пристосована до життя, житиме
тепер в підвалі. Вона ж нічогісінько не вміє.
– Невже мені тепер доведеться ловити тих … ну як їх?
– Щурів? – намагалася підказати Топся.
– Ні! Бр! Який жах! Ні, таких маленьких …
– Мишей?
– Так, тих жахливих мишей.
Кіт Мурко поважно прокашлявся.
– Ну … ловити мишей – це для котів найперша справа. Нічого поганого в
тому нема. Спершу буде важко, а потім звикнеш.
– Але ж я їх до смерті боюся.
Всі засміялися, а Миця знову заплакала.
– Не треба сміятися з чужої біди, – суворо сказав пан Мурко. – Миця
жила зовсім в інших умовах. Їй зараз важко, і нічого смішного в тому
нема.

І от всі кошенята розійшлися. І кіт Мурко пішов. Миця
залишилася сама. Їй нікуди було йти. Вона сиділа в кутку, тремтіла від
холоду і страху і плакала. Раптом з якоїсь непримітної нори, з якогось
закутка вийшов великий огидний щур з довжелезним хвостом. Він
вишкірив свої гострі зуби і голосно пропищав:
– Ха-ха-ха! Ідіть всі сюди! Такого дива ви ще не бачили. Дивіться,
дивіться, он кішка, котра боїться мишей.
На його писк зусібіч повилазили щурі і почали шкіритися до Миці.
– Боїться мишей? Ха-ха-ха! А щурів вона не боїться?
– А щурів вона ще ніколи й не бачила.
– Ха-ха-ха! От дивина. А кішечка нічого, ще, видно, молоденька.
Давайте її з’їмо.
– А чого ж … можна.
Миця закричала що було сили, хоча на порятунок вже й не сподівалася.
Та порятунок не забарився. Аліса саме поверталася після занять з
мишачої мови і почула страшний розпачливий нявкіт Миці.
«Чого це вона так кричить? – подумала Аліса. – Щось трапилося».
І прожогом кинулася на голос Миці. Аліса не запізнилася. Ще б трішки –
і Миці напевно вже не було б.
– А-а-а! – войовниче вигукнула Аліса і кинулася на щурів.
– Аліса! Аліса! – закричав хтось з них, і, хоч їх було багато, всі кинулися
врозтіч. Одного все ж Аліса впіймала – і тут йому прийшов кінець. В
кутку непритомна від страху лежала Миця. Покинувши свою жертву,
Аліса кинулася до Миці.
– Мицю, ти жива? – стала торсати її Аліса.
– Не знаю, – ледве чутно муркнула Миця і розплющила очі.
– Жива, жива! – радісно сказала Аліса. – Вставай і ходімо звідси. Я тебе
тут не залишу. Вставай.
– Я не можу, – спроквола муркнула Миця і знову заплющила очі.
– Мусиш, Мицю. Зберися з силами та й ходімо. Бо вони знову сюди
можуть прийти – і тоді вже тебе ніхто не врятує.
Похитуючись, Миця пішла за Алісою.
– Куди ми тепер? – тихо спитала Миця. Вона ніяк не могла оговтатися
від пережитого страху.
– Та от … не знаю навіть, що придумати. Моя хазяйка, мабуть, вже тебе
не візьме, бо вона має нас з Мундиком.
– А якщо її дуже попросити?
– Думаю, що вона однак не погодиться. Хоча … у нас там живе сусідка,
котра не має ні дітей, ні котів. Може б вона погодилася. Не знаю. Однак
ходімо. Не можеш же ти залишатися на вулиці.
– Не можу, – крізь сльози сказала Миця. І вони пішли. Раптом Аліса
зупинилася, наче щось собі пригадавши.
– Тільки от що, Мицю, – сказала, – наша сусідка – жінка проста і
небагата. Навіть, якщо вона тебе і погодиться взяти, тут ти про дорогі
шампуні чи про «Віскас» і не згадуй.
– Ну що ти, Алісо! За цей час я набагато порозумнішала. Мене навчило
життя. І пан Мурко також. Який він розумний кіт. А я була просто …
безмозка забавкова кішка. Правильно ти про мене казала.
– Давай не згадувати, Мицю. Ми просто дорослішаємо.
– Так, ми дорослішаємо і стаємо справжніми кішками. І котяча школа
пана Мурка нам дуже допомагає. Завтра я прийду до школи і у всіх
попрошу вибачення за свою дурну поведінку. І в пана Мурка, і у всіх. А
потім я постараюся стати відмінницею, як ти. Це
важко?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + 19 =