Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Що натворив цей бешкетник?
– Він об’ївся цукерками. І тепер у нього болить живіт. А я не
знаю, що робити.
– Зрозуміло. А де ж він?
– Та он, на столі.
Топ вистрибнув з кухлика. Як тільки він доторкнувся до підлоги,
то відразу став чоловіком середнього зросту міцної статури.
– Ну? Що ти натворив? – спитав Топ сердито.
– У, у, не треба на мене кричати. Я ще маленький, – жалібно
заскімлив Ласунчик. І Наталі стало до сліз його шкода. От зараз цей
дорослий дядько візьме його і…
– Не треба Ласунчика сварити, – заплакала дівчинка. – Він і
справді ще дуже маленький. Ну трохи забагато з’їв цукерок. Таке з
кожним може трапитися. Аби тільки в нього животик не болів.
Допоможіть йому. Ви ж чарівник. А сварити його не треба. Це я винна,
що лишила його в хаті самого. Та ще й цукерки не прибрала. Я буду
уважніша. Просто я ще не звикла, що в мене є такий чудовий песик.
– То він тобі подобається?
– Дуже подобається. Тільки ви скорше йому допоможіть. Йому ж
боляче.
– Ну, не плач. Я йому допоможу. Але нехай трохи потерпить, щоб
знав на другий раз. Інакше його не навчиш.
– У, у, я вже буду знати. Я вже буду чемний.
– Ну добре, добре. Зараз тобі буде легше.
І Топ обережно доторкнувся до Ласунчикового животика.
– Ой, – сказав песик, – лоскотно.
І засміявся.
– Вже не болить? – зраділа Наталя.
– Ні, вже не болить. Дякую тобі, Топе.
– Тепер будь чемний, – насварився пальцем Топ. – Не об’їдайся
цукерками.
– А одну можна? Одну-одну…
– Ти, Ласунчику, просто нестерпний, – обурилася дівчинка. А Топ
тільки посміхнувся.
– Я ж казав. Того песика не так просто чомусь навчити.
– Він ще маленький, – захищала Ласунчика Наталочка. – Він
однак хороший.
– Ти тільки хвали його і захищай. То незабаром мене попросиш,
щоб я забрав його, бо сама з ним не впораєшся.
Тільки тепер Топ оглянув Наталину кімнату: іграшки, поличку з
книжками.
– У тебе тут затишно. А головне – чистота і порядок.
– Порядок не дуже, – почервоніла дівчинка. – Вчора мені стільки
всього надарували, що я ще й не порозкладала.
– Подарунки – це добре.
– А найкращий подарунок – це я. Це ми з кухликом, – докинув
своє Ласунчик. Топ мовчки дав йому щигля.
– У, у, ну чого ти б’єшся? Не можна ображати чужі подарунки.
– В тебе нема ні крапельки скромності, – суворо сказав Топ.
– А навіщо вона мені?
– Ні, ви тільки подивіться на того нахабу! Ні, я мабуть-таки,
заберу тебе з собою, щоб трохи тебе виховати.
– Нізащо в світі! Ти, Наталочко, мене не віддавай. Я хочу жити
тут, у своєму кухлику, у Наталочки. І взагалі, Топе, хіба можна забирати
назад подарунки?
– А якщо ті подарунки нечемні?
– Однак їх забирати не можна.
– Ну добре. Якщо Наталочка хоче терпіти такого неслуха, то
нехай тебе має. А як тільки вона на тебе поскаржиться, тоді начувайся.
Тоді я візьму тебе у казку і подарую Бабі Язі. А зараз помовчи трішки. Я
хочу поговорити з Наталею.
– То й говори. Хіба я що?
– Так ти ж не даєш нікому слова сказати.
Ласунчик ображено замовк. Топ спитав у дівчинки:
– Ти впевнена, що хочеш залишити Ласунчика собі?
– Так, я буду його вчити, як себе поводити.
– Це добре. Але дай мені слово, що коли ти відчуєш, що не зможеш
з ним впоратися, то ти покличеш мене і я заберу його в казку.
– Гаразд.
– А зараз я вже мушу йти. У мене в казці чимало справ. До
побачення, Наталочко.
Топ оглянувся по хаті. Він хотів попрощатися з Ласунчиком, та
песика ніде не було. Його не було ні на столі, ні в кухлику, ні на ліжку, ні
на підлозі, – ніде.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight − 8 =