Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Не можу. Ласунчика… Нема.
– Наталю, – сказав Топ, – Ласунчикові там зле не буде – це
головне. То вже не плач.
А тут вже до них спішили акробати, клоуни, бо всі гадали, що
просто розвередувалася дитина і треба її забавити. Нарешті Топ сказав:
– Ми вам всім дякуємо. Але наша дівчинка плаче за іграшковим
песиком, котрий зостався у княжни Забудь-свій-дім.
Всі дуже здивувалися. Вони просто не розуміли, як можна
плакати за іграшковим песиком.
– Топе, хіба ти не можеш придумати дівчинці іншого іграшкового
песика?
– Можу. Але дівчинка хоче мати тільки свого песика, тільки того,
що в неї був.
Казкові мешканці такого не розуміли. Та все ж одностайно
вирішили отак всім разом піти до княжни і попросити, щоб вона
повернула дівчинці Ласунчика. Фантасмобіль міняти маршрут не хотів.
Він не хотів повертатися, бо не мав такого завдання. Довелося
зв’язуватися з диспетчером. Нарешті в маршрут фантасмобіля була
внесена поправка і він повіз всіх веселих пасажирів разом з заплаканою
Наталею до княжни. Там спершу всі дуже здивувалися, зраділи,
барвиста вервечка дівчат переплелася з блискучим одягом циркачів. А
потім танцівниці занепокоїлися, бо ніхто нічим не пригощався, а всі
розпитували про якогось іграшкового песика Ласунчика. Про
Ласунчика ніхто нічого не знав, бо це, зрештою, була не їхня справа. Та
все ж один юнак сказав, що якогось песика понесли до княжни і вона
тепер ним бавиться.
– Ходімо до княжни, – сказав Топ. – Не може такого бути, щоб
вона не повернула нам песика.
Спершу їх не хотіли пускати, потім все-таки пустили, бо надто
вже веселими і строкатими були майже всі пасажири фантасмобіля.
Скидалося на те, що вони просто хочуть розважити княжну. І тут
Наталочка побачила Ласунчика. Він сидів на колінах у пишноприбраної
княжни і їв цукерки. На ньому був блискучий одяг, а на шиї барвиста
стрічка. Песик дивився на прибульців цілком байдуже. Здавалося, що
він їх просто ніколи не знав, ніколи не бачив чи геть-таки забув.
– Ласунчику, – тихо покликала Наталя, але він навіть не повернув
голови.
– Він забув своє ім’я, – сумно сказала дівчинка. Але тут до них
звернула свій погляд здивована княжна.
– Ви прийшли, я так зрозуміла, щоб мене розважити? То
покажіть, що ви вмієте.
– Ні, княжно, – озвався Топ, – ми прийшли просити тебе, щоб ти
повернула нам нашого іграшкового песика, що зараз сидить у тебе на
колінах.
– Але то мій песик. Я ні в кого його не забрала. Він сам до мене
прийшов.
– Але за песиком плаче наша дівчинка.
Княжна глянула на заплакану Наталю.
– Плаче? А чого вона плаче? В моїй країні не знають, що таке
сльози. В моїй країні ніхто не плаче. Заведіть її до танцівниць. Там вона
неодмінно розважиться.
– Ні, княжно. Ця дівчинка не розважиться, аж доки не буде мати
свого песика.
– Смішні ви, прибульці. Просто смішні. Ну гаразд. Я подарую
вашій дівчинці свого песика. Але при умові, що він того захоче. Скажи,
песику, ти хочеш, щоб я подарувала тебе тій дівчинці?
– Ні, не хочу. Мені тут добре. А головне – тут багато цукерок.
Багато-багато, навіть більше, ніж влізе в мій кухлик.
– Який кухлик? Що ти таке говориш? – здивувалася княжна.
– Та це я так.
– Ласунчику, – озвався Топ, – хіба ти забув Наталочку і Топа?
– Не знаю я ніякої Наталочки і ніякого Топа, – бундючно сказав
песик і поклав у рот наступну цукерку. Наталя заплакала.
– Виведіть її звідси. Я не можу бачити, як хтось плаче. Я й так
зробила для вас що могла. Я хотіла подарувати вашій дівчинці свого
песика. Але, якщо він не хоче, то…

 

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 4 =