Кому казку, а кому бубликів в’язку

– І ти їх всі поїла?
– Ні, Ласунчику, що ти! Їх багато.
– А багато – це скільки?
– Ну… Це може навіть більше, ніж цілий кухлик.
– Ой, давай мені скорше, бо я вже не можу.
– Послухай, Ласунчику, на тобі цукерку і вилазь скорше з кухлика
та й будемо бавитися. А ще тебе не бачила моя мама.
– А-а, це та, що тобі купує цукерки?
– Не тільки. Вона, Ласунчику, любить мене. Всі мами люблять
своїх дітей.
– У-у, а в мене нема мами. Я теж хочу, щоб мене любили.
– Я тебе буду любити, Ласунчику. Тільки ти будь чемний.
– А ти завжди чемна?
– Ну… Буває, що не дуже.
– А коли ти не дуже чемна, то тебе твоя мама не любить?
– Ні, моя мама завжди мене любить. Буває, що посварить мене
трошки, коли я нечемна, та однак мене любить. Ну, ходімо, я покажу
тебе своїй мамі.
– А можна, я побуду в кухлику, а ти сама підеш до мами?
– Можна. А чому ти не хочеш?
– Ну… Так просто. Я ще маленький, а в кухлику тепло.
– Добре. Тоді ти сиди і чекай мене. Я швиденько.
Як тільки Наталочка вийшла з кімнати, Ласунчик виліз з
кухлика і чимдуж побіг до стола. На стіл йому залізти було важко, та він
знав, що на столі були цукерки. Багато цукерок. Може навіть більше,
ніж влізе в кухлик.
– Але як же ж… Як же ж до них добратися? І чого я такий
маленький? І коли я виросту?
А цукерки так пахли. Вони були зовсім поруч, тільки їх треба
було дістати.
– У, у, – заплакав Ласунчик, – і чому я такий маленький?
Потім він перестав плакати, обхопив лапками ніжку стільця і
виліз на нього, потім ледве спромігся вилізти на спинку стільця і тоді
вже стрибнув на стіл. Там були цукерки. Ласунчик задоволено
засміявся.
– Ось вони, цукерки! Їх багато. Може навіть більше, ніж влізе в
кухлик. Поки Наталочки нема, можна й поласувати. Я ж Ласунчик.
Тепер песик знав, що обгортки їсти не можна. А навіщо їх їсти,
коли є стільки цукерок? Про всяк випадок спробував одну розжувати –
та й виплюнув.
– Ні, обгортка зовсім не смачна. Від такої і справді може живіт
заболіти. Зате цукерки – сам клас.
Та й ну їсти. Вже й не по одній, а відразу по дві запихав у свій
маленький ротик. Аж доки не… Аж доки до хати не увійшла Наталочка.
Спершу дівчинка й уваги не звернула на свого нечемного песика.
Відразу до кухлика.
– Ласунчику, Ласунчику, ходімо снідати. Я тобі кашку принесла,
смачну-смачну. Я теж їла. Ласунчику, ти знову зі мною в піджмурки
бавишся? Ну стань видимим.
Але Ласунчик у кухлику не з’являвся. Аж тут дівчинка почула,
що на столі щось шелепотить. Наталочка глянула – і очам своїм не
повірила: з купи цукеркових обгорток виглядав Ласунчик і запихав у
рот дві цукерки. Йому вже не хотілося їх їсти, однак він їв.
– Ласунчику, що ти робиш?
– Я… У, у! Я їм цукерки. Вони дуже смачні.
Наталочці аж не вірилося, що такий маленький іграшковий
песик сам подужав з’їсти стільки цукерок.
– Ану негайно в кухлик, – суворо сказала дівчинка.
– Я… Не можу.
– Чому це ти не можеш?
– Бо я… Маленький.
– Маленький? А як ти заліз на стіл? Маленький!
– Я… Мені було дуже важко. А тепер я зовсім не можу рухатися.
Я… З’їв дуже багато цукерок. Може навіть більше, ніж влізе в кухлик. Я
зовсім не можу рухатися. І в кухлик я напевно вже не влізу. У, у! І в мене
болить живіт.
– А що ж тепер робити?
– Не знаю.
– Можна було б викликати «швидку» допомогу, але наші лікарі не
вміють лікувати іграшкових песиків. Вони з мене тільки посміються. Та
хай би вже сміялися, аби тільки тобі допомогли. Та вони не допоможуть.
– А в мене так нестерпно болить живіт.
– Бачиш, як зле бути неслухом.
– Та бачу. Я вже більше ніколи не буду їсти так багато цукерок.
– Що ж робити? Що ж робити?
– Послухай… А може покликати чарівника Топа? Він мене вмить
вилікує.
– О, слушна думка. А як його покликати?
– Треба постукати в дно кухлика. Зсередини. От він і прийде.
Спробуй.
– Ой, мені страшно.
– Чого ти боїшся? Скоріш клич Топа.
– А він не оберне мене, скажімо, на жабу.
– Ні на кого він тебе не оберне. Скоріш клич Топа. В мене так
нестерпно болить живіт.
Наталочка постукала в дно кухлика і відсмикнула руку. Тут-таки
дно в кухлику відхилилося і в ньому з’явився маленький чоловічок.
– Ну?.. Хто мене кликав? – аж наче сердито запитав Топ.
– Це я кликала, – несміливо обізвалася Наталя.
– Я кликала, бо Ласунчик… Ну, це маленький іграшковий
песик…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + eighteen =