Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Мені теж буде сумно без тебе. І без Ласунчика.
І очі дівчинки захмарилися сльозою. А тут саме Топ повернувся.
– Є! Є! – загукав він ще з порога, розмахуючи чарівною
паличкою. – Ти, Наталочко, мала рацію. Її дійсно змій проковтнув. А я й
не помітив. А коли лицарі вирішили розтяти змія і викинути в море, що
він вже більше ніколи не ожив, то й знайшли чарівну паличку. От як
воно буває. Однак це мій великий ляп. А тепер, друзі мої, я можу
повернути вас додому.
– А може б вони ще побули у нас? – сумно так сказала
Пелюстина.
– Якщо хочуть. Бо я не смію їх більше затримувати. З моєї вини
вони й так досить напереживалися.
– Не можемо, принцесо, – доброзичливо сказала Наталина мама. –
Тут у вас дуже гарно. Але вдома на нас чекає господарка, робота. У нас
там вже весна у повному розпалі. Городи пора садити. У нас не росте ні
млинцеве дерево, ні ковбасне. Що посадимо, те й виросте. А коли нічого
не посадимо, то нічого й не виросте. Тому ми дякуємо вашій гостинній
казці і мусимо поспішати. Ми готові, Топе.
Дівчатка обнялися. Наталочка знову заплакала.
– Як я повернуся додому без Ласунчика? Що я півникові скажу?
– Наталочко, повір мені, Топ ще ніколи нікого не надурив. Я
поверну тобі Ласунчика, тільки для того мені треба забрати кухлик.
– Розумію. Тоді я вже тебе ніяк не зможу покликати.
– Це не надовго, Наталю. Повір мені. Я тобі в кухлику поверну
Ласунчика. Ти пригадай. Песик все забув, і нас з тобою забув, і навіть
ім’я своє. А про кухлик пам’ятав. Смутно так, але ж таки пам’ятав.
Отже, повернення Ласунчика треба починати з кухлика. Словом, не
плач, вір мені і чекай свого Ласунчика. А зараз прощайтеся і… Крібле,
крабле, бумц!
І всі зникли з-перед очей схвильованої принцеси Пелюстини. Чи
побачить вона їх ще колись? Може й побачить, якщо її бажання не
забудеться, не розвіється. Адже принцеса Пелюстина живе в казці, а
поряд з нею живуть всілякі чарівники, феї та й Топ врешті-решт.

Повернувшись у свою казку з кухликом, Топ став обмірковувати,
як же ж повернути Ласунчика. Найперше Топ придумав другого
іграшкового песика, більшого, пухнастішого, кращого, ніж Ласунчик.
Він подарував би його Наталі, але ж дівчинка не хотіла нікого, крім
свого Ласунчика.
– А може, якби вона побачила, то захотіла б? Ні, крім Ласунчика,
дівчинці нікого не треба. Він для неї найкращий. Отже, песик є.
Здається, непоганий вийшов. Тепер можна й до княжни.
Барвиста вервечка дівчат наперебій кинулася пригощати гостей.
На цукерки і всякі солодощі цей песик не реагував, не те, що Ласунчик. І
Топ зітхнув, пригадавши Наталиного та й свого улюбленця. Топ таки
теж його любив. Що там казати?
Княжна зустріла Топа дуже люб’язно, а побачивши в руках
дивовижного песика, посміхнулася.
– Я так думаю, що шанований чарівник Топ хоче мені подарувати
це маленьке диво?
– Не зовсім, княжно, не зовсім.
Княжна спохмурніла. Нахаба! Вона йому робить таку честь, а
він…
– Я з радістю подарував би княжній того песика, але наша
дівчинка ще й досі плаче за своїм ласунчиком, що тоді так необачно
зостався у тебе.
– У мене всі залишаються по своїй волі. Я нікого не змушую.
«Це не зовсім так», – хотів сказати Топ, але тільки подумав так, а
сказав зовсім інше.
– Розумію, княжно, але наша дівчинка сумує за своїм песиком.
– Це мій песик. Як це ваша дівчинка може сумувати за моїм
песиком?
– Ну… Так вже якось вийшло… Так-от… Я хотів запропонувати
таку собі заміну: я віддав би тобі цього песика, а ти мені нашого… Тобто
свого Ласунчика. До речі, де він? Я щось його не бачу.
– Він спить. Ось там, на вікні за заслонкою.
– Ти сама бачиш, княжно, цей песик набагато кращий, цікавіший,
ніж попередній. Він навіть вміє співати і танцювати. Ану, песику,
затанцюй для панни.
І песик став танцювати, кумедно притупуючи лапками, аж
княжна засміялася.
– А тепер заспівай, – попросив Топ. І песик став у позу, зробив
мордочку надміру серйозною і заспівав.
«Є у нас княжна.
Вона така одна:
І добра, і розумна,
Весела, і смішна.
Якби я міг знайти
Ще сто таких пісень,
Співав би я для неї
Всю ніч і цілий день».
Песик перестав співати і поклонився.
– Цікавий песик. І дуже кумедний. А як його звати?
– Я навмисне не давав йому імені, щоб ти сама назвала його, як
тобі захочеться.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + 6 =