Кому казку, а кому бубликів в’язку

Я тоді ще не знав татарської мови. Це вже потім навчився. Один
старий козак, що був зі мною, переклав слова татарської матері.
Переклав та й зітхнув. А я ще тоді молодий був і тим словам не надавав
значення. Лише заболіло мене, запекло. Я ж поклав їх на своїй землі.
Чого вони прийшли? Пощо? А моя сестра і моя мати, на той час ще,
мабуть, жили у пекельному рабстві і зрошували татарську землю своїми
сльозами. Я шкодував тоді, що не міг сказати тій татарці про свій біль,
то може б тоді вона зняла з мене своє прокляття. Але я був молодий і ще
й не думав, що воно таке страшне.
Втік я тоді з того полону, ще й козаків з десяток з собою прихопив.
Пішки ми на Україну, на Січ добилися. З того часу я ще був не в одній
Січі. І рубаний був, і стріляний, та смерть мене обминала. Як
зачарований був від смерті. Це вже потім я зрозумів, що таки впало на
мене оте прокляття старої татарки. Бо материнські сльози важать
однаково: що сльози наших матерів, що чужих. Нарікав я не раз на
несправедливу долю. Бо скільки ж то нашого люду полягло від
татарських шабель. А скільки жіноцтва нашого було продано у рабство
на поглум. То чому ж їхні сльози не впали не на чиї голови? Чи наші
матері проклинати не вміли? А може й не вміли…
Отака, хлопче, правда чи казка про мої довгі літа. Живу на світі, сам
не знаючи, для чого. А може й жив для того, щоб тобі розказати ту
історію, а ти розкажи її ще комусь. Бережіться, люди, всяких воєн.
Бережіться. Не важтеся вбивати чужих синів. Не наражайтеся на
прокляття ні своїх матерів, ні чужих. Бо від материнського прокляття
захисту нема. А тепер йди, дитино, додому. Вже певно зачекалася тебе
твоя мати. Шануй її, дитино, бо, на жаль, наші матері не вічні. Тепер ти
вже знаєш, що я не чародій. Не бійся, заходь до старого відлюдника.
– А можна, ми з хлопцями зайдемо?
– Заходь хоч і з хлопцями.
– Завтра ж і прийдемо. Води вам наносимо.
– Та скільки там тієї води мені треба. Бджоли води не п’ють, а
більше я нічого не тримаю. Але ви заходьте. Всіх вас щільниковим
медом почастую. А хто захоче, пасічникувати навчу. То добра справа.
– О, діду, я захочу.
– То й приходь. А зараз тобі пора. Щоб мати не хвилювалася. Тобі не
буде страшно? Чи може тебе провести?
– Ні, не треба, я сам.
Та й вийшов з дідової хати в холодну росу. А зорі миготіли, сміялися
з мене дурного, що повірив я, нібито той старезний дід Остап чародій.

КОТЯЧА ШКОЛА ПАНА МУРКА

Котяча школа пана Мурка розташувалася в занедбаному підвалі
міської багатоповерхівки. Сюди приходили кошенята різних окрасів,
пород і зовсім безпородні. В одних хутро було гладеньке, аж з полиском,
а інші, особливо персидські, зі своїм хутром мали проблеми: його треба
було старанно вичісувати. Добре, якщо було кому … До котячої школи
приходили котята і охайні, чепурненькі – це домашні, котрі мали своїх
господарів. Але приходили й такі, що на них жаль було дивитися: брудні,
худі, закудлані. Старий кіт Мурко – директор котячої школи – зітхав, на
таких кошенят дивлячись. Він казав:
– У людей інколи не гріх і повчитися. У них є таке прислів’я: під
лежачий камінь вода не тече. Це дуже правильно сказано. Треба шукати
собі господаря, коли він сам не знаходиться. Бо що це за життя?
Особливо закудланий кіт персидської породи на ім’я Мундик сумно
сказав:
– А де ж ти тих господарів шукатимеш, коли вони вже всі давно
знайдені? Всі вже давно завели собі котів. А як не котів, то собак – це ще
гірше.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − eleven =