Кому казку, а кому бубликів в’язку

КАЗКА ПРО ДІДОВІ ДОВГІ ЛІТА

В одному селі жив собі та був старий-старезний дід. Ніхто не знав,
скільки йому було років. Батьки і діди наші пам’ятали його вже старим.
– А коли ж він тоді молодим був? – дивувалися ми, підлітки. – Мусив
вже і він колись молодим бути.
– Та, мабуть, був. А коли – того ніхто не знає.
– Кажуть, що дід той пам’ятає, як татари нападали на нашу землю і
як козаки з ними билися.
В таке ніхто з нас не міг повірити.
– Які дурниці! І як таке можна було вигадати? Скільки ж тоді йому
років?
– Хто зна… Може триста, а може й більше.
– Ну як таке може бути? Жодна людина стільки не живе. Ну сто
років, ну від сили сто десять. А то – триста! Бути такого не може.
– Так, то правда, звичайні люди стільки не живуть. А дід… Цілком
можливо, що дід – людина не зовсім звичайна.
– Цебто чародій чи що?
– Може й чародій.
Я був відчайдух і рішуче сказав:
– А давайте, хлопці, в нього самого спитаємо. А що? Просто так і
спитаємо. Що ж тут такого?
– От-от, візьми і спитай, коли такий сміливий. А він тебе візьме та й
оберне на павука чи на кажана, або ще краще, на щура, мишу чи жабу. А
ще розказують, такі чародії колись могли людину обернути на
вовкулаку. От і будеш тоді знати. Допитливий! А я вам таке скажу:
обходити треба того діда десятою дорогою. А обходячи, хреститися і
«Отче наш» мовити, бо тут щось непевне.
Таке мене зупинити не могло. Я не був страхополохом, а у відьом і
всяку нечисть не дуже вірив. А тут ще й нагода така випала – перед
хлопцями похизуватися, який я відважний. І постановив я собі: що б там
не було, а я в діда того про все розпитаю, а потім нехай мене вже обертає
на кого хоче. Хоч і на вовкулаку. А за що він має на мене сердитися? Я ж
йому нічого поганого не зробив? Я просто хочу знати… Хлопці,
звичайно, не вірили, що я наважуся в діда про щось питати, та ще
увечері, проти ночі, та ще й до чародія до хати пішовши.
– Брешеш, – сказав Грицько Козодій. – Брешеш – і все.
– Собаки брешуть, – огризнувся я. – І ти. А я не брешу, бо я не твій
брат і на тебе не схожий.
Ми вже ладні були зчепитися, і я Грицькові таки добре надавав би,
бо я сильніший. Аж тут подав голос наш лідер, хлопець, що був трохи
старший від нас і сильніший. Андрій Копистка. Ну, ви знаєте, внук
Мусія Копистки.
– Чого ви, як ті півні? Перестаньте. Чого ти, Грицьку, до нього
причепився? Бреше! А ми за ним прослідкуємо, проведемо його аж до
дідової хати – от і будемо знати, бреше він чи ні.
Добре, що я сам знав, що я не брешу. А що хлопці будуть поблизу,
так навіть краще.
Ми намітили зустрітися увечері, коли худобу з пасовиська
гнатимуть. Хлопці прийшли всі, і навіть ті, котрих не було при нашій
розмові. Всім було цікаво. Провели мене до моріжка. Звідси добре було
видно двері дідової хати.
– Далі, хлопці, не треба, щоб старий не помітив. Бо хто його знає, чи
тоді він захоче розказувати. Слідкуйте за дідовими дверима. Вам буде
видно. Щоб потім всякі… – нищівний погляд вбік Грицька, – не плескали
своїми дурними язиками казна-що.
Хлопці спинилися, а я пішов до дідової хати, і навіть на хлопців не
оглянувся.
Трава вже була холодна від роси. Місяць був уповні. Кажуть, що це
магічна пора для всяких відьом і чародіїв. Та я про те не думав. Я думав,
на якому коні до діда під’їхати, щоб дід мені все розказав. У діда
світилася гасова лампа. Електрики в нього не було – старий не хотів. Я
увійшов у сіни. Тут було темно, пахло сухим зіллям і ще чимось таким…
Либонь, давниною. Я довго мацав, не знаходячи хатніх дверей. Драбина,
ще якісь дверцята, мабуть, до комірчини…
«А може старий чародій сховав свої двері, як колись конотопська
відьма Явдоха Зубиха?» – подумав я. І як тільки таке подумав, так і
намацав клямку від хатніх дверей. Не без остраху відчинив – і потрапив
у маленьку чисто прибрану ошатну світличку. Тут теж пахло сухим
зіллям. В кутку постіль, по стінах образи.
«Щось не схоже,щоб дід був чародієм, – промайнула думка. – Бо чому
тоді образи?».
Але дід вже мене помітив і повернув голову в мій бік. Треба було
щось казати.
– Добрий вечір, – найперше, як годиться, привітався я.
– Вечір добрий, – відповів старий. – Сідай, хай все добре в моїй хаті
всідається.
Я присів на триногий стільчик, змайстрований, вочевидь, самим
дідом, і такий же старий, як і він. Дід пильно дивився на мене, як на
якусь дивовижу. Він саме вечеряв. Перед ним у полумиску була
відварена нечищена картопля. Дід брав картоплину, чистив її, круто
солив, а вже потім з другого полумиска брав до неї квашеного огірка, що
пахтів на всю хату. Їв повільно, поважно, зі смаком, час від часу
відпивав з череп’яного кухля, якийсь, вочевидь, трав’яний відвар.
Мовчанка затягнулася. Я ніяк не міг почати розмову. Мовчанку
порушив таки ж дід.
– А може б і ти, хлопче, трохи підкріпився зі мною у гурті? Тут
вистачить.
– Ні, дякую, я не голодний.
– Ну, як знаєш. Я в твоєму віці завжди голодний був. Набігаєшся
бувало, то за обидві щоки уминаєш все, що мати поставить. Та от біда,
що не завжди було що ставити.
Старий зітхнув.
– Ну, посидь трохи. Я довечеряю, то пригощу тебе щільниковим
медом. Отут вже, брате, не відмовишся. Правда?
Я кивнув. Було лячно їсти щось у того чародія, але від
щільникового меду відмовлятися не хотілося. Та й старого ображати
шкода було, тим паче, що не скидався він на чародія, а на старого, дуже
старого, самотнього і дуже привітного дідуся. А ще я подумав про
хлопців, що десь там мене чекають і може й хвилюються за мене: чи не
перетворив часом мене дід на якогось вовкулаку чи ще на когось. Аби
тільки, дурні, тривоги не зняли: пропав, мовляв. А я собі буду мед
щільниковий наминати. Потім перед дідом сорому не оберешся. І тут я
почув пронизливий хлоп’ячий свист. То Андрій Копистка. Тільки він
вмів так свистіти.
– Я, діду, зараз повернуся, – кинув я старому.
– Що? Хлопці шукають? Ну-ну! Тільки повертайся. А я зараз меду
дістану.
– Я миттю. Зараз повернуся.
Та й вискочив з хати. Хлопці стояли тісною зграйкою, дивилися на
дідові двері і схвильовано перемовлялися.
– О, йде, – почув я і відразу ж на них накинувся.
– Ви чого? Не дали мені з чоловіком поговорити.
– Ми чекаємо, чекаємо, а тебе нема та й нема. От ми й подумали… –
Виправдовувався Андрій.
– Йдіть додому, – суворо сказав я. – Ви бачили, що я не збрехав, а
зайшов до діда в хату. Вам це було треба? Переконалися? А тепер ідіть
додому. Зі мною нічого не трапиться. Поїм трохи щільникового меду,
поговорю з
дідом – і теж піду додому. Тим паче, що дід ніякий не чародій. У
нього образи в хаті висять. А розмова у нас з ним буде довга. В двох
словах всього не розкажеш.
Сказав так ошелешеним хлопцям та й повернувся в дідову хату, де
на столі вже на мене чекав справжній щільниковий мед. Доки я ласував,
то дід розпитував:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 2 =