– Добре. Забирай свого… Тобто мого Ласунчика. Але він спить.
– Нехай спить. Це навіть дуже добре, що він спить.
Топ взяв Ласунчика, поклав у кухлик і про всяк випадок
торкнувся до нього чарівною паличкою і тихо сказав: «спи».
Подякувавши княжній, Топ зник з-перед її очей, аж та закліпала очима
від здивування. А Топ не зник зовсім, а помандрував прямісінько до
Наталочки, став перед дівчинкою і протягнув їй кухлик з Ласунчиком.
– Тримай свого неслуха, – сказав Топ.
– Ой, Топ! – здивувалася дівчинка. – Ой, Ласунчик! – очам своїм
не повірила.
– Як ти його…
– Тихо, він спить. Не буди його. Давай ми легенько знімемо з
нього оте блискуче ганчір’я, що на нього начіпляли.
– А навіщо? По-моєму, йому так гарно.
– Ні, Наталю. Ласунчик має прокинутися таким, яким він був,
вдома, у своєму кухлику. Тоді він скорше згадає і тебе, і мене, і свій дім, і
півника. Нехай думає, нібито все, що з ним було, йому просто наснилося.
Так буде краще.
– То ми Ласунчику не скажемо правду?
– Скажемо, Наталочко, скажемо. Але потім, коли він все згадає,
коли він стане таким, яким він був.
– А як не стане? Ну… А як він нас не пригадає?
– Думаю, що рідний дім поверне нам Ласунчика таким, як він був.
– Тільки ти не йди, Топе, аж доки він не прокинеться. Побудь з
нами.
– Гаразд. Побуду.
Раптом Ласунчик поворушився, потягнувся, і розплющив очі.
– Ой, де це я?
– Ти вдома, Ласунчику, вдома, – спокійно сказав Топ.
– Чекай, Топе… То виходить, що я спав?
– Він назвав мене по імені, – тихо прошепотів Топ, а вголос сказав:
– Так, Ласунчику, ти довго і міцно спав.
– І все це… Виходить… Мені наснилося?
– Що саме?
– Ну… Пишні хороми, танцівниці, якісь клоуни і багато-багато
цукерок.
– Напевно, наснилося.
Ласунчик почухав лапкою вухо і непорозуміло сказав:
– Ні, не наснилося. Все це зі мною було. Я був у такому
блискучому одязі. Де мій одяг?
– Не вигадуй, Ласунчику. Це тобі наснилося.
– А ця дівчинка… Вона зовсім не схожа на княжну. Це не княжна?
– Ні, не княжна. Княжна теж тобі наснилася. Це Наталочка, котру
ти знаєш і любиш.
– Наталочка… Щось таке… Дуже знайоме. Ні, не згадаю. Щось зі
мною таке сталося. Топе, я часом не захворів?
– Може й захворів. Трохи. Наталочко, винеси його надвір. За ним
вже давно засумував півник Кукурік.
А надворі світило сонечко, і було навіть спекотно. Тут літали
пташки, кудкудакали кури, гелготів індик, кукурікав півник.
– Привіт, Ласунчику, – закричав Кукурік і захлопав крилами.
– Де ти так довго був?
– Я… Не знаю. Спершу я був у казці, а потім довго-довго спав.
Півень засміявся.
– Мені здається, що ти ще й досі не прокинувся. Хіба ж можна
спати в таку погідну днину? В такий день треба вставати разом з
сонечком. Як я.
І тут Ласунчик все згадав: і півника, і Наталочку, і навіть свою
пісеньку, яку він сам придумав і яку ледве не забув. Згадав і тут-таки її
заспівав.
А я песик забавковий.
В мене є багато справ.
Я нікого і ніколи
Ще в житті не покусав».
– Все впорядку, Наталочко. Маєш тепер свого Ласунчика. Аж
тепер він до нас повернувся. Він все згадав. Він заспівав свою пісеньку.
Тепер він знову твій.

Потім Наталочка розкаже Ласунчику про все, що з ним
трапилося. Дівчинка навчить песика, що ніколи не можна забувати свій
дім. Це дуже небезпечно. А потім несподівано навіть для Топа Ласунчик
став швидко рости. Він вже не вміщався в свій кухлик. Кухлик
поставили на полицю, а Ласунчик спав тепер у фотелі. Топ дивувався з
таких перемін, а потім сказав:
– Ти вже підріс, Ласунчику, а тому маєш бути розумніший.
– Я знаю. Мені дуже соромно, що я був такий нечемний і завдав
вам стільки клопоту.