Раптом всі почули голосове повідомлення.
– Чарівникові Топу. Термінове повідомлення. Топе, де б ти не був,
кидай свої нагальні справи і поспішай до східних воріт нашої країни. Не
передбачувана біда обрушилася на нас. Дванадцятиголовий змій
перетнув наш кордон і тепер лютує на нашому прикордонні. Проти змія
вже виступили наші найкращі лицарі, але без тебе їм не впоратися. Ми
віримо, що ти неодмінно щось придумаєш. Мчи скорше до нас. Тут ти
просто необхідний.
– Ой, що ж буде з нами? – забідкалася Наталина мама. – Що буде з
моєю донечкою?
– Друзі мої, вам нема чого хвилюватися. Я завезу вас до принцеси
Пелюстини. Вона трохи старша за Наталю. Я впевнений, що вони
подружаться. Там є прислуга. Вами будуть опікуватися, аж доки я не
повернуся. Принцеса дуже лагідна. Вам з нею буде добре.
– А змій? – непокоїлася мама. – Він вас не здолає? Бо що тоді ми
будемо робити?
– Змій? Та ми з ним швиденько впораємось. Головне – ви не
переживайте.
– А може все-таки нам було б краще повернутися додому?
– Може й так. Але мені зараз просто ніколи. На мене там чекають.
– А я без Ласунчика повертатися не хочу. Топ мені обіцяв.
Правда, Топе.
– Так, Наталочко, так. Я спробую якось його повернути.
– Ти спробуєш повернути чи повернеш?
– Наталю, не чіпляйся до Топа, – втрутилася мама. – Невже ти не
розумієш, що Топу зараз не до тебе.
– Наталочко, повір, у мене зараз дуже серйозні клопоти. Я зараз
просто не можу думати про нашого Ласунчика. Я розумію, що ти ще
маленька, але…
– Не така вже й маленька, щоб того не розуміти, – насварилася на
дівчинку мама. – Ти, Топе, просто її розпустив. У всьому їй потакаєш.
Ласунчика вона хоче! Він був у тебе на руках. Ти сама його не
допильнувала. А Ласунчик? Теж хороший. Йому ж сказали, що тут не
можна нічого їсти. Навіщо він їв? А тепер до Топа. А що Топ зробить,
коли твій Ласунчик тебе забув? Сидить, запихається цукерками. І хоч би
йому що. І байдуже йому, що ти плачеш.
– Не треба сваритися. Я зроблю все для того, щоб повернути
песика. Але зараз, повірте, мені не до того.

Принцеса Пелюстина дуже зраділа, що у неї будуть жити такі
незвичайні гості – гості з реального світу. Особливо ж їй сподобалася
Наталочка. Вони швидко подружилися, і дівчинка охоче годувала
голубів, різноперих пташок, котиків, песиків, а ще підливала квіти, наче
аж повеселішала.
«Може якось забуде за того Ласунчика, – думала мама. – Просто
лихо якесь. Я теж роззява. Треба було мені самій приглянути за тим
песиком. Та звідки ж я знала, що таке трапиться? Хоч би там з Топом
все було гаразд. Зараз мене це найбільше непокоїть. Якщо з Топом щось
трапиться, тоді ми назавжди залишимося в цій казці. А мені того не
хотілося б. Казка – вона казка. Тут, звичайно, добре, але вдома краще».
Так думала Наталина мама, вештаючись по кухні і прикидаючи,
що вона може приготувати смачненького для принцеси і для Наталочки,
щоб її донечка часом, як той Ласунчик, не забула про свій дім.
«Вони тут всі чарівники, але й у мене є свої чари, хоч і без
чарівної палички» – думала Наталина мама.
– Ану, кухарочки-господарочки, – гукнула, як проспівала. – Чи
будете мені допомагати?
– Будемо, будемо, – зраділи кухарки, що їм не треба нічого
вигадувати на обід. А допомагати вони будуть. А чом би й ні?
І закрутилося, закипіло. Кухарки дивувалися, намагалися все
запам’ятати. Для них все це була якась дивовижа.
– Я вас, дівчата, і без чарів навчу смачно готувати. Було б тільки з
чого.
– А з якої ви казки?
– Я не з казки, дівчата, я з України. Колись попросіть Топа нехай
візьме вас у наш світ. Отам і побачите, як у нас сади цвітуть, які річки
течуть, які поля колосяться.
Незабаром запахло смачним борщем, пиріжками, а на столі вже
лисніли вареники і холонув узвар.
– І без всякої чарівної палички, – посміхалася Наталина мама.
Тут вбігла принцеса Пелюстина з Наталочкою.
– Ой, щось так смачно пахне, аж я їсти захотіла, – захоплено
вигукнула принцеса, котру дуже важко було чимось нагодувати.
– І що це мої кухарки таке смачне придумали?
– Ні, це не кухарки. Це моя мама щось готує. Я чую запах
маминого борщу.
– То твоя мама чарівниця?
– Ні, моя мама просто добра господиня.