– А ти вмієш?
– Звичайно, вмію. Це у нас кожна дитина вміє.
– Дивися, дивися, Наталочко, – загукав Ласунчик. – Ведмедики.
І справді, два ведмедики миролюбно боролися, випробовуючи
свої сили. То один брав верх, то другий.
– Це братики бавляться, – посміхнувся Топ. – Вони у нас мирні,
нікого не займають. А зараз я зупиню фантасмобіль. Подивіться,
млинцеве дерево. Думаю, вам саме час трохи перекусити.
І справді, замість листків на дереві, під яким вони зупинилися,
були млинці. Ще гарячі, аж парували.
– Ой, – тільки й сказала Наталочка.
– Зараз ви їх скуштуєте і переконаєтеся, що нічого смачнішого ви
ще ніколи не їли. Ану, дерево, нагнися. Дай нам скуштувати твоїх
млинців.
Дерево й нахилилося. Топ дістав з мобіля тацю і, дмухаючи на
руки, нарвав повнісіньку млинців.
– Пригощайтеся, – сказав Топ.
– Куди ж стільки! – запротестувала мама. – Хто ж стільки з’їсть?
– Дивіться, щоб не було замало.
І справді, незабаром таця спорожніла. Та вони вже їхали далі. Ще
зупинялися під ковбасним деревом, під вареничним. Аж доки не наїлися
так, що вже ні на що не могли дивитися.
– Послухай, Топе, – занепокоїлася мама. – А оті ваші смачні дива
не розвивають часом у ваших мешканців неробство? У нас часто дехто
працює, щоб заробити на їжу. А якби так можна було безкоштовно
харчуватися, та ще й так смачно, то дехто, а таких, думаю, знайшлося б
багато, став би справжнім лежибокою.
– А я не став би, а я не став би, – застрибав Ласунчик у Наталочки
на руках. – Це нудно і нецікаво.
– Ні, нероб у нас нема. В нашій казці кожен має свої обов’язки. А
якщо хтось і з’явився б, то ми такого віддали б до школи коваля
диворука або в школу майстрині Поший-виший. Там не поледачкуєш.
Руки самі до роботи потягнуться. А зараз ми будемо проїжджати через
володіння княжни Забудь-свій-дім. Тут вам будуть пропонувати всяку
смакоту: і фрукти, і цукерки, і всякі випіканці.
– О, цукерки, – пожвавішав Ласунчик. І Топ негайно дав йому
щигля.
– Ти слухай, Ласунчику, що я кажу, бо ускочиш в халепу. Тут
нічого не можна куштувати. А хто хоч щось скуштує, той забуде свій дім
і назавжди залишиться тут жити. Княжна зовсім не зла. Просто вона
хоче, щоб в її країні було багато мешканців. Тому і вдалася до такого не
дуже симпатичного способу. Дивіться ж мені. Пам’ятайте, що я вам
сказав.
Незабаром навперейми машині вибігли барвисті вервечки дівчат,
а потім і стрункі парубки в нестримному танку. Закрутилися – годі очей
відірвати. А наїдків! А напитків! Око манить, скуштувати кортить.
Добре, що Топ попередив, бо хто знає, що було б. А пісня, пісня! Так і рве
душу. Дуже важко втриматися, зберегти непорушний спокій.
Мандрівниче, іди до нас.
Буде тобі добре у нас.
В сріблі-злоті їсти будеш
І про смуток свій забудеш.
Будеш завжди молодий,
Повний радісних надій.
Іди до нас, мандрівниче,
Господиня тебе кличе.
Всі дивилися на ті майже карнавальні запросини. І Наталочка
також захоплено на все дивилася, адже вона була ще маленька. А коли
вже від’їхали на якусь відстань, дівчинка гукнула:
– Ласунчика нема.
– Ласунчика?
– А де ж він?
Фантасмобіль зупинився.
– Спокусився, видно, на цукерку, – сумно сказав Топ. – Ну… Тут
нічого вже не зробиш. Княжна зі своєї країни нічого і нікого не повертає.
Не плач, Наталочко. Я придумаю тобі іншого песика, розумнішого і
слухнянішого. А Ласунчик… Що ж, нехай живе у княжни. Він однак
встиг вже нас забути.
Дівчинка голосно заплакала.
– Не міг він нас забути. Не міг. А як забув, то я йому нагадаю. Не
хочу я іншого песика. Не хочу! Я хочу тільки свого Ласунчика. Він
найкращий. І навіщо я тільки погодилася йти в твою казку? Ти казав,
що твоя казка не страшна, а я тобі повірила. А казка, виявляється,
страшна. Я втратила Ласунчика.
– Наталочко, чи варта так побиватися за іграшковим песиком?
– І не іграшковий він зовсім. Ласунчик справжній. Він навіть
підріс трохи.
Дівчинка раптом замовкла, а потім тихо сказала:
– Пробач, Топе. Даремно я так. Це я у всьому винна. Не догледіла
я свого Ласунчика і тепер його нема.
Та й ну далі плакати.
Раптом з усіх боків зазвучали сирени і голосове повідомлення:
– Увага! Увага! Тривога! У нашій казці плаче дівчинка. Дівчинка
плаче! Поспішіть їй на допомогу.
– Я так і знав, – сумно сказав Топ. – Зараз почнеться.
– Це… Із-за мене?
– Так. У нас діти не вередують і просто так не плачуть. А якщо
вже хто заплакав, значить трапилася якась біда.
Найпершими прилетіли різнопері пташки. Вони були такі
барвисті, такі яскраві, що від них годі було очей відірвати. Вони пурхали
перед Наталочкою, сідали їй на плечі, на руки.
– Не плач, дівчинко. Не плач.
Витьохкували, виспівували – аж дівчинка на якийсь час і справді
перестала плакати. Але тільки на якийсь час. А потім згадала свого
Ласунчика і знову зайшлася плачем. Мама тихо сказала:
– Наталю, так негарно. Бачиш, скільки ти наробила всім клопоту.
Перестань вже нарешті плакати.