Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Ти, Мундику, погано шукаєш, – суворо сказав пан Мурко. – Як я тебе
вчив? Побачиш гарного чоловіка чи жінку, а ще краще – дівчинку, бо
хлопчики – це дуже небезпечно: ніколи не знаєш, що йому на думку
спаде. Побачиш – і в очі дивися: чи добра це людина.
Очі не одурять. А коли визначив, що ця людина добра, тоді сміливо йди
їй назустріч. І вже танцюй, присідай, муркочи – роби, що хочеш, але, щоб
людина тебе помітила. Отак і знайдеш господаря, неодмінно знайдеш.
Треба тільки постаратися.
А якось до школи прийшли дві домашні інтелігентні кішечки –
Миця і Топся. Від них пахло дорогими шампунями, а від Миці навіть
парфумами. Кішечки тут-таки познайомилися і стали собі любенько
розмовляти, вирізняючись з різношерсного котячого гурту.
– Ах, Мицю, які в тебе парфуми, – сказала Топся, поводячи своїм
маленьким носиком.
– Це французькі, – запишалася Миця. Парфуми, звичайно,
французькими не були, просто Миця знала, що такі бувають, і їй
захотілося так сказати.
– Ах, як я люблю французькі парфуми, – замріяно сказала Топся,
позаздривши Миці.
– У мене їх скільки хочеш. Хоч купайся в них, – хвалилася Миця.
– Щаслива ти.
– Так, мені поталанило. А все через те, що я кішка не проста, а
породиста. Нубійської породи.
І Миця граційно вигнула спинку.
– Моя господиня дуже неохоче випускає мене на вулицю: боїться, аби
хтось мене не вкрав. Порода в мене рідкісна, а тому я дуже дорога. За
мене заплатили … я вже зараз не пам’ятаю, скільки за мене заплатили,
але багато.
– А я сіамська, – скромно сказала Топся. – У мене теж добра господиня.
Вона годує мене котлетами та ковбасою. Хоча я більше люблю рибу.
– Ах, котлети і ковбасу я їм тоді, коли мені набридне «Віскас» і «Кітікет».
Киці розмовляли голосно, дуже сподіваючись на те, що до них
дослухається все котяче товариство.
– Мені добре живеться, – продовжувала хвалитися Миця. – Моя хазяйка
мене дуже любить. Вона іноді пов’язує мені пишний бант, але я того не
люблю. Ще коли вдома сидиш, гостей чекаєш, тоді можна. А коли на
вулицю виходиш чи ось сюди приходиш …
Миця зверхньо окинула поглядом все котяче товариство. – Тут з бантом
не годиться. Та й взагалі … Коли бігаєш, тоді бант стає навіть
небезпечний. Можна часом за щось
зачепитися. Зі мною вже колись таке було. Ах, як я тоді злякалася.
Добре, що моя хазяйка кинулася мене шукати. І добре, що знайшла.
Якби я була проста безпородна кішка, то може б і не шукала, а так …
– А я люблю банти, – замріяно сказала Топся. – Це моя слабкість.
Миця скоса глянула на Мундика.
– Який жахливий кіт. Хоча, якби його привести до порядку …
– Це Мундик. Він не має господаря, – співчутливо сказала Топся.
– Воно й видно. Знаєш, біля нього так нестерпно сидіти. Від нього так і
тхне підвалом і тими … ну як їх?
– Щурами?
– Ні, такими маленькими …
– Мишами?
– Так, так, мишами. Пхе!
І Миця лапкою почухала свій носик. Присоромлений Мундик відійшов
у куток і стояв там, не знаючи, як йому бути: чи йти геть з тієї школи, де
він зазнав такої зневаги, чи ще побути трохи. Йому тут подобалося, але
було вкрай образливо. До Мундика підійшла киця Аліса. Вона теж була
домашня, тільки безпородна. Та це було не так вже й погано.
В Алісиній вдачі змішалися декілька пород, і від кожної їй щось
дісталося. Аліса була міцна, спритна, мала широкі лапи, могла легко
дістати з-під землі крота, ловити не тільки
мишей, але й щурів. А це може не кожна кішка. В котячій школі Аліса
була відмінниця.
І ота кішка підійшла до Мундика.
– Ти чого, Мундику?
– Та … – сумно сказав Мундик і глянув у бік Миці і Топсі. Глянув та й
відвернувся.
– Тебе скривдили ті задаваки? Та я їм зараз таке влаштую, що з них
тільки шерсть полетить. Нікчеми! Забавкові кішки!
– Не треба, Алісо, нехай собі.
– Тоді не розкисай. Ходімо, будемо разом сидіти.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + 11 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.