– А ти, хлопче, чий будеш?
– Семиноженків, діду.
– Семиноженка? Це ж котрого?
– Петра Семиноженка.
– А-а! Знаю, знаю. Я, хлопче, знав ще твого прапрадіда, Максима
Семиноженка. Славний козарлюга був. Так і стоїть в мене перед очима.
От колись прийдеш задня, то я подивлюся, чи ти на нього не схожий.
– Схожий, схожий. Мені всі кажуть, що схожий. Я, діду, теж козак.
Якщо битися, то я…
– Е, битися – то діло дурне. Козаки не були якісь розбишаки. От з
ворогом битися – тут хоробрість потрібна. А з друзями що? Так, немудра
забава. А коли знаєш, що, як не ти його, то він тебе – оце вже не жарти.
Тут вже не на життя, а на смерть.
– А я, діду, якби з ворогом прийшлося б, то я б бився б. О, я б і татар
не злякався. Їй-Богу!
– Молодчага. Таким і прапрадід Максим був.
– Діду, скажіть…
Я, здається, набирався сміливості, щоб запитати в діда про
найголовніше.
– Скажіть, діду… А скільки вам років? Бо кажуть всяке. А я хочу
знати від вас.
– А я от живу собі, хлопче, на світі та й думаю: коли вже в мене хтось
про роки мої запитає? А ти й запитав. Зважився таки. Бо я знаю,
багатьом цікаво, а от досі ніхто не зважився. Ти найперший. Молодчага.
Таки весь в Максима. А якщо подумати, то що ж тут такого – про роки у
старого спитати? А от… А ще кажуть всяке, то я знаю. Кажуть навіть,
що нібито я – чародій. Чув таке?
– Та… Чув.
– От бачиш. Але ти не вір в те, моя дитино. Ніякий я не чародій. Все
це вигадки людські. Ти їм не вір.
– А я й не вірю, тому й прийшов. А про ваші роки мені цікаво знати.
– А років мені вже і справді дуже багато. Та роки – не гроші. Що їх
лічити? Лічи, не лічи, а ні менше, ні більше їх не стане.
– І що, діду, ви і справді не знаєте, скільки вам років?
– І справді не знаю. Бо коли звичайна людина легко може
обрахувати свій короткий вік, то мій вік такий довгий, що його
обрахувати важко.
– Скажіть, діду, чи правду кажуть про вас люди, що ви пам’ятаєте,
як татари на нашу землю нападали? Я не повірив, бо як таке може бути?
– Пам’ятаю, хлопче, пам’ятаю. Бодай навіки забути та й не
згадувати. Коли наше село горіло, я тоді зовсім ще хлоп’ям був. Либонь,
ще меншим, як ото зараз ти. Побачив, що горить, кинувся в ліс, там і
заховався. Так і врятувався. Потім собі простити того не міг. Який же я
тоді козак? А там ще того козака було… Навіть не половина. Батько мій
і дід загинули в нерівному бою, захищаючи дітей та жіноцтво. Сестру і
матір в ясир забрали. Коли я виріс і козаком став, шукав їх всюди, та
так і не знайшов. А тоді… Довго я блукав у лісі, боявся в село
повернутися. Звіра хижого так не боявся, як татарина. Страшні то були
часи. А потім голод таки вигнав мене з лісу. Прийшов я до села, а там
згарище. Заплакав я та й подався на Січ. А куди ж ще? Там подивилися
на мене малого та й зоставили, не прогнали. Бо який ще там з мене козак
був?
– Нехай зостається, – сказав курінний, – за кіньми навчиться
дивитися та ранених і недужих допоможе доглядати.
Отак ріс я на Січі і з часом виріс у славного козака. Кремезний та
дужий був, руками кінські підкови гнув. Ти ще не пробував? Рано ще
тобі. А як виростеш, то спробуй. Отак я виріс. Вже з козаками й на турка
ходив, татар по степах полохали. Все мріяв матір і сестру знайти.
Аж якось ударили на сполох: татари на село напали. Козаки на
коней та й на ворога. І така мене тоді лють взяла, така ненависть мене
опанувала, що бився я того разу, аж бувалі козаки дивувалися. І випало
мені в тому бою покласти п’ятьох татар, п’ятьох братів, п’ятьох синів
одної матері. Потім на мене, несамовитого, аркан накинули, зв’язали та
й забрали в полон. Не вбили, бо за такого молодого і дужого можна було,
продавши, добрі гроші взяти. Отоді я й побачив татарську матір, що
втратила в тому бою від моєї руки п’ятьох своїх синів. Захотіла вона на
мене подивитися.
– Таке молоде, а вже таке недобре, – сказала татарка. – За своїх синів
проклинаю я тебе страшним прокляттям. Щоб за тебе смерть забула і
щоб за тобою не приходила.