Йшли вони, йшли, вже й село минули, а лісу все ще не було. Вже
й через поле перейшли, а лісу все ще не видно.
– А ми правильно йдемо? – засумнівався Топ.
– Правильно. От ще трошки пройдемо, а там повернемо наліво.
Частина лісу сонячна, співуча, там влітку птаства всякого – аж повітря
дзвенить від пташиних голосів. А дальший ліс темний аж чорний. Ми з
мамою туди не ходили. Мама сказала, що йти туди йти не можна.
– Отам вона і живе, – тихо сказав Топ.
Ось і ліс завиднів. Весна ще його не прибрала, не причепурила.
Безлисті дерева вже поскидали свої снігові шапки і тепер стояли зовсім
голі і, здавалося, щулилися від холоду. У лісі подекуди ще лежав сніг.
Тут пахло торішніми грибами і торішнім прілим листям.
– Давай я тебе візьму на руки, – запропонував Топ.
– Що ти, Топе! Хіба ж я маленька? Мені аж…
– Знаю, знаю. Та все ж погодься, бо ти можеш промочити ноги, а
так і захворіти недовго. Тоді вже твоя мама сваритиме не тільки тебе,
але й мене. І буде права. Бо я дорослий і повинен думати.
Довелося погодитися, бо далі почалися такі непролазні болота,
що ставало аж страшно за Топа, щоб він не загруз, хоч Топ був
досвідчений мандрівник. Зверху ніби сніг, ступиш – а там болото.
– Ну й нетрі! – сказав Топ і йшов далі.
– Хіба ти не можеш нічого зарадити? – дивувалася Наталя. – Ти ж
чарівник. Де ж твоя чарівна паличка чи ще там що?
– Розумієш, я звик більше на себе покладатися, ніж на чарівну
паличку. Я її там у казці лишив. Я думав, ти мене покликала, бо
Ласунчик щось натворив. А коли я побачив нашого маленького песика
на ланцюгу, то, повіриш, про все на світі забув. І про свою чарівну
паличку також.
– Шкода. А то зараз ти так би не натомився, долаючи всі
перешкоди. Та я ще нав’язалася на твою голову. Виходить, що я тобі не
допомагаю, а навпаки, заваджаю.
– Що ти! Без тебе мені було б зовсім самотньо. А може навіть
страшно.
– Страшно? Тобі? Оце вже я не повірю. Нізащо не повірю.
А ось і хатка Баби Яги.
– Тихо. Бачиш, оце її хатка.
– Та хіба ж це хата? У добрих господарів курник – і то кращий.
– Яка господиня, така й хата. Тихенько. Зараз я загляну в
дзеркальце: подивлюся, що там робиться.
Довго крутив, налаштовував на хвилю Баби Яги, а потім від
розпачу аж за голову схопився.
– Уявляєш? Вона його б’є! Нашого маленького песика!
І побачив, що у дівчинки на очі навернулися сльози.
– Не плач, Наталочко, не плач. Ми зараз визволимо нашого
маленького друга.