Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Ну … як тобі сказати … просто треба багато працювати. Працювати
навіть тоді, коли тобі не хочеться.
– Я буду працювати. І тоді я стану відмінницею. Як ти. Послухай, Алісо,
а тобі не буде прикро?
– Прикро? А чому мені має бути прикро?
– Ну … тільки ти була відмінниця, а тут ще хтось стане. Може, тобі
якось…
– Не мели дурниць, Мицько. Я тільки рада буду. Але що про те
говорити? Ти спершу стань відмінницею, а потім вже будеш журитися
тим, що нема чим. Це, Мицю, так відразу не буває. Я вже казала: треба
багато працювати.
– А я буду багато працювати.
– Спробуй.
Тут їхня розмова обірвалася, бо вони саме підійшли до того будинку, де
жила Аліса з Мундиком і, можливо, тепер буде жити ще й Миця.
З дверей саме вийшла Алісина господиня і, побачивши Алісу,
привітно посміхнулася.
– О, Аліса! Де це ти була? Мундик вже давно вдома.
– Мур, – тільки й сказала Аліса, бо не всі дорослі люди досконало знають
котячу мову.
– О, а це хто з тобою? Кого моя розумна Аліса цього разу до нас
привела?
– Няв, – жалібно сказала Аліса.
– Я розумію. Ця симпатична киця не має де жити. Так?
– Мур, – тихо сказала Аліса.
– От бачиш. Я все відразу зрозуміла. Але мені, Алісо, вас з Мундиком
цілком вистачає. І все-таки … кудись твою приятельку треба поселити.
– Няв, – тихо сказала Миця. – Я буду хорошою і слухняною. – Бідна моя!
Вона майже по-людськи розмовляє.
І Алісина господиня легенько погладила Мицю.
– Гляди, не подряпай її, – тихо муркнула Аліса, – бо все зіпсуєш.
– Що ти! Хіба ж я не розумію?
– А ти, видно, породиста, – сказала Алісина хазяйка. – Тільки худа дуже.
В когось же ти жила. Видно, що домашня, доглянута киця. Бо коли моя
Аліса привела мені Мундика, то я з ним багато поморочилася, щоб він
набрав нормального вигляду. Зате який тепер з
нього кіт. Всі на нього задивляються. Тепер би його взяла не одна
господиня. Та я нашого Мундика нікому не віддам. Правда, Алісо? Ми
нашого Мундика нікому не віддамо.
– Мур, – ніжно сказала Аліса.
– О, Аліса в мене розумна киця. Дарма, що безпородна. Я її на жодну
породисту не поміняю.
І господиня погладила свою улюбленицю, а та потерлася об її ноги.
Потім господиня ще раз погладила Мицю.
– Не журися, Мицю, я тебе влаштую до доброї людини. Бо це дуже
важливо, щоб до доброї. Бо люди тепер … – зітхнула. – Часто не думають,
що роблять. Вони часто заводять собі кішку чи собаку, а потім бездумно
викидають. А воно ж живе.
І господиня повернулася в будинок.
– Почекайте на мене тут, – кинула кішкам.
– До нашої сусідки пішла, – сказала Аліса.
– Послухай, Алісо, а як твоя хазяйка здогадалася, що я – Миця?
– Не знаю. Мабуть, тобі твоє ім’я дуже пасує. Вважай, що тебе вдруге ним
назвали.

Вранці Аліса, Мундик і Миця, ситі, веселі і причепурені, йшли до
котячої школи.
Пан Мурко почав урок з того, що сказав:
– Дорогі котятка! Я дуже радий, що в нашій школі більше немає
бездомних кошенят. Поки що немає. Вони можуть з’явитися. Таке
життя. Але я тепер знаю, що ви дружні і
одне одному завжди допоможете. А це головне. А ще я знаю, що коли я …
ну, скажімо так … піду на пенсію, хоча котам, на жаль, пенсії ніхто не
призначає, я знаю, що мене вмоїй школі є кому замінити. Мене замінить
киця Аліса.
І кіт Мурко вдарив лапою по старому дзвінку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + 2 =