Кому казку, а кому бубликів в’язку

Почався урок. Сьогодні його вів директор школи сам кіт Мурко.
Його поважали і навіть побоювалися. Тільки Миця зневажливо
дивилася на старого кота. Кіт це відразу
спостеріг, але не сказав нічого.
– Урок наш я почну трохи не звичайно. Сьогодні, зайшовши до класу, я
вловив запах, не характерний для котів. У класі пахло шампунями та
парфумами.
– А хіба це зле? – обурилася Миця.
– Так, це дуже зле, – сказав пан Мурко. – Кіт не має пахнути нічим. Це
собаці однаково, чим від нього несе. А кіт – істота особлива. У нього не
має бути запаху. Бо інакше він не зловить жодної миші. Бо миші, щоб ви
знали, не такі вже й дурні і дуже обережні. Почують щось підозріле – і
вивтікають, зачаяться. Тому коти мають за собою слідкувати:
обходитися без шампуней, вмиватися тільки власним язиком –
прекрасний спосіб, щоб ви знали. Коти – істоти працьовиті. Ловити
мишей – їхнє головне покликання.
Миця скорчила таку презирливу міну, що пан Мурко аж перервав свою
мову.
– Що, Мицю? Я щось не так сказав?
– Все так, пане Мурку. Я просто хотіла сказати, що такій породистій
кішці, як я, зовсім не обов’язково ловити мишей. В тому нема потреби.
– Не зрозумів. Як це – не треба ловити мишей?
– А так, – зверхньо сказала Миця. – Мене моя хазяйка дуже любить. Я їм
виключно «Віскас» і «Кітікет». Ви коли-небудь ласували такими
делікатесами?
– Доводилось. Та мушу вам сказати, що я не в захопленні від цих
продуктів. Все це штучне і дуже небезпечне для котів, щоб ви знали.
Ними можна часом поласувати, як, скажімо, людській дитині цукеркою.
Але, щоб харчуватися тими ласощами постійно …
Ні, це дуже небезпечно. Так і на операційний стіл можна потрапити.
– Так кажуть ті, хто не може собі дозволити такої розкоші, – обурилася
Миця. – Бо вони заздрять, тому й так кажуть.
– Мицю, ти нестерпна невихована кішка. І не знаєш найвідоміших істин.
Невже ти ніколи разом зі своєю хазяйкою не дивишся телевізор і не
слухаєш радіо?
– Пхе! А навіщо це мені? Хіба це котяча справа – дивитися телевізор і
слухати радіо?
– Може й не котяча це справа, але, щоб більше знати, треба часом
користуватися людськими здобутками. От якби ти за всім слідкувала, то
ти б знала, що котам треба харчуватися натуральними продуктами.
Твоя господиня просто ледача і не хоче тобі готувати нормальну їжу.
Скажімо, що може замінити м’ясо?
У класі на те слово зреагували всі кішки. Вони завурчали, замуркотіли,
а дехто від надлишку емоцій тихенько занявчав.
– Тихо, тихо, – зробив зауваження пан Мурко. – Навчіться себе
стримувати. Це теж котяча наука. Що може зрівнятися зі шматком
доброго м’яса? Та ніякий «Віскас» чи «Кітікет»
його не замінить. Це для справжнього кота. А молоко?
Знову в класі почувся легкий шум.
– А котлети! А ковбаса! – захоплено докинув хтось з котів. Тільки
Мундик мовчав. Бо що він міг сказати? Він харчувався, чим доведеться.
– А я, скажімо, люблю кабачкову ікру, – сказала непримітна кішечка. Всі
засміялися.
– Даремно ви смієтеся, – зауважив пан Мурко. – Овочі дуже корисні і
людським дітям, і нам.
Миця скорчила презирливу міну і так сиділа.
– Яке товариство! – сказала тихо. – Хіба ж це для мене? Ніякої
інтелігентності. Кабачкова ікра! Пхе! Хіба ж це для такої
аристократичної кішки, як я?
А пан Мурко вів далі:
– Моя вам щира порада – не захоплюйтеся тим штучним кормом. Воно
може й смачно, але, повірте мені, дуже шкідливо.

Уроки закінчилися, та кошенята ніяк не хотіли розходитися по
своїх домівках. Їм подобалося бути в гурті. Вони пустували, мірялися
силою, дехто вже мав подряпини та сліди від дружніх зубів. Ні, це не була
бійка, а так, котячі забави. Кіт Мурко якийсь час
спостерігав за своїми учнями, а потім вдарив лапою по старому дзвінку,
що, як у кожній порядній школі, був тут. Той дзвінок висів, вчеплений
до труби, і кіт Мурко, коли в тому була потреба, бив по ньому лапою. На
дзвінок реагували навіть найбільші пустуни. В класі запанувала тиша.
Пан Мурко суворо сказав:
– Побавилися – і досить. Мені не хочеться, щоб ви поверталися додому з
подряпаними носами. Що подумають про нашу школу? Негайно
розходьтеся по своїх домівках. Мицю, чого ти плачеш? Що трапилося?
У Миці з її чарівного вушка текла кров, а лапкою вона витирала сльози.
– Хто це тебе так?
– Аліска! – крізь сльози відповіла Миця. – Що я тепер скажу своїй
хазяйці? Я ж не проста собі кішка, я – породиста.
– Непородистим кішкам, між іншим, так самісінько болить.
– Я більше не прийду до вашої школи. Хіба ж це школа?
– Аліса, – покликав пан Мурко. Аліса підійшла.
– Ти навіщо скривдила Мицю?
– Оту іграшкову кішку? А навіщо вона насміхалася з Мундика. Він
бездомний, але, між іншим, теж породистий. А Мицька …
– Негайно помиріться і розбігайтеся. А тобі, Алісо, має бути соромно.
Відмінниця, а не дбаєш про честь нашої школи.
– Я дбаю. Це ось вона, та забавкова кішка, не дбає про честь нашої
школи. Я її навчу, якщо вона ще того не знає, що всі коти між собою
рівні: породисті і звичайні, домашні і бездомні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + eighteen =